Супокій.

Супокій – святеє діло

В супокійнії часи,

Та сли в час війни та бою

Ти зовеш до супокою –

Зрадник або трус єси.

Бо коли народи в згоді

Враз працюють, щоб природі

Вирвать тайну не одну,

В тьму життя влить світла досить, -

Горе тому, хто підносить

Самовільную війну.

Та коли в робучу пору

В нашу хату і комору

Закрадаєсь злодій,

Щоб здобуток наш розкрасти,

Ще й на нас кайдани вкласти, -

Чи й тоді святий спокій?...

І. Франко.

15 липня 1883 р.

Вірш «СУПОКІЙ» вперше надруковано у книзі «З ВЕРШИН І НИЗИН», 1887 р., стор. 50. Зберігся автограф. Автограф, що становить собою першу редакцію вірша, має ще й четверту строфу:

Як за вашу угодовість

Він мисль нашу, мову, совість,

Мов будяччя тне з плеча –

Горе, хто тоді нас мирить,

Хто не рветься до сокири,

До коси та до меча!

Паде до долу листя з деревини...

Паде до долу листя з деревини,

Паде невпинно, чутно, сумовито,

Мов сльози мами, що на гріб дитини

Прийшла і плаче, шепчучи молитов.

Осики лист кровавий із гіллини

Паде, немов ножем його пробито;

Жалібно жовте листя березини,

Здається, шепче: «Літо, де ти, літо?»

Лиш дуб могучий, жолудьми багатий,

Спокійно в темну, зимну даль глядить –

Таж він недарма тепле літо втратив!

Най в’яне листя, най метіль гудить,

Се сил його не зможе підірвати,

І плід його приймесь і буде жить!

І. Франко

 «Паде до долу листя з деревини…» вперше надруковано в журналі «Світ», 1882 рік, № 8-9, сторінка 346. Збереглося два автографи. Дата написання 10 жовтня 1882 року.

Не завжди, та не зовсім...

Люди не завжди чесні з собою…

Люди не зовсім чесні з собою…

Люди не завжди зовсім чесні з собою…. Здається це найкращий варіант.

Більшість людей бачить речі не такими, якими вони є насправді, а такими якими вони б хотіли ці речі бачити. Незначна кількість людей… Одиниці бачать речі такими якими вони є, вірно їх оцінюють, називають їх своїми іменами. Так було. Так є. Нажаль так буде і в майбутньому.

У збірнику «НА ПОРОЗІ НОВОЇ УКРАЇНИ» випущеному в 1918 році пан Михайло Грушевський назвав декілька речей своїми іменами.

 «Я скажу різко, але справжніми словами: се духовне холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіристом. Російські белетристи закріпили в художній формі тип такого холопа, і я ще раз вибачаюсь за грубе слово: таким холопством вважаю ту вірність, ту служебність не за страх, а за совість, глибоку і необориму, поколіннями виховану, яку українське громадянство виявляло – в одних частях менше, в інших більше – супроти державних, культурних і національних інтересів Росії й великоруського народу.

Початки її лежали в мотивах самих не ідеальних: користі і страху. Заходи коло московської милостині для церков і монастирів, царського «жалування» для козацького війська були першим початком. За сим, по з’єднанню України з Москвою, пішли вислужування перед московським правительством для своєї приватної користі – для маєткових надань, для жалування. Ще далі – забігання коло урядів в козацькім війську, яким фактично стало розпоряджатися московське правительство, а потім – з заведенням московського урядування, вся та неутолима «охота до урядів, а особливо до жалування», яка всю українську інтелігенцію перетворила в одну масу кандидатів на царські посади, затопила Петербург хмарою земляків-поганців, описаних Шевченком у його «Сні», і покоління українського громадянства стала виховувати в переконанні,  що зміст і завдання життя се «служба», «царська служба», щастя чоловіка – се вислужитись, найгірше нещастя – необачним учинком, нелояльністю, «хохломанством» чи «українофільством» загородити собі дорогу до сього, зіпсувати свою службову кар’єру.

В тім же напрямі впливав інший невисокої моральної вартості мотив – страх. Від перших своїх стріч з українською людністю московське правительство тероризувало її незвичайно. Карна система на Україні від початків історичного життя у всі часи не визначалась суворістю. Чужоземні карні кодекси, які містили в собі суворі кари на тілі, калічення, кару смерті в різних нелюдських формах, - візантійські, середньовічні німецькі не приймались українським життям. Кара смерті практикувалась рідко, звичайно заступалась в’язницею або вигнанням, і такі кари московські, як «нещадне биття» батогами або палицями за найрізніші, зовсім несерйозні провини, калічення, засилання в Сибір з відібранням маєтку «на государя» для української людності були чимсь жахливим невимовно. Можливість впасти в руки московської адміністрації й підпасти таким карам лякала Українців незвичайно. А такі факти московської кари «за зраду» почали вживатись незвичайно широко і робили на українську людність враження незвичайно гнітюче.

Спомини «Історії Русів» про сі московські кари й екзекуції на Україні в першій половині вісімнадцятого віку віддають сі почуття страху й огиди перед сим московським «таїнством», якими було перейняте українське громадянство. З покоління в покоління виховуючись в панічнім страху перед сим терором, психологічно незрозумілим і органічно противним українській природі, українська людність тратила кінець кінцем всяку психічну відпорність перед ним і виявляла незвичайну податливість на вимоги московської політики, за котрими стояла ся система кар. І от поставлене перед вибором між московським катуванням і московським жалуванням українське громадянство й виробляє у себе сей ганебний тин «самовідреченого» служальця, хама московського, який не тільки служить до самозабуття, готовий віддати всяку національну позицію, всякий національний інтерес московській політиці, але й підводить під се ідеологічні підстави. Виступають українські ідеологи монархізму, від різних Шельменків до геніального Гоголя, одного з найбільш яскравих показчиків – при всій геніальній інтуїції – сеї громадсько-політичної деморалізації українського громадянства, «роздвоєння» його душі. У Гоголя воно веде свій початок ще з дитячих літ (як показує його листування) – з виховання в поняттях тодішньої служальської української старшини. Він і вмирає жертвою сього психологічного надлому. Але менш тонкі духовні організми живуть, процвітають, плодяться і множаться, заповняють українську землю і володіють нею. Інші розпинаються за єдинство руського народу і Російської держави, доводять, що всякі традиції української політичної окремішності давно пережились, і трудно відроджувати їх – се робота реакційна, не демократична, бо розвій демократизму і освіти, поступу взагалі веде Україну до європеїзму через російську культуру, тільки через неї, і всяке ухилення від неї являється гріхом проти культури взагалі. Доказують, що російська культура так глибоко ввійшла в українське життя, в українську плоть і кров, що Тургенєв і Пушкін для Українця являються такими ж близькими, національними письменниками, як Шевченко, і російська літературна мова Українцям ближча ніж «видумана» українська і т.д.

Всіми сими парадоксами й натяганнями, повторюваними так довго, що їм починали справді вірити ті, котрі їх повторювали, замазувано, масковано, заслонювало ту велику історичну, культурну, психологічну, всяку,яку хочете межу, яка від віків розділила Україну від Московщини, український народ від московського. Не добачити її могли тільки люди в шорах, засліплені й оглушені тими фальшивими, століттями повторюваними фразами. Реальні факти на кожнім кроці говорили про глибоку антитезу сих двох близьких по крові, а відмінних духом народів, і мабуть аж нинішнє «велике потрясіння», сей кровавий напад більшовиків на «хохлів» і огонь руїни знищить ті шори, ті пов’язки, котрі лежали на очах українських громадян і не давали їм орієнтуватись в реальних фактах»…

А я що? Я нічо. Найбільшою та найжахливішою помилкою людей є руйнування держави заради життя у вигаданому світі…

Завжди будуть особи, які майстерно будуть використовувати людське бажання жити в вигаданому світі.

Огидні люди роблять життя огидним… Огидне життя робить людей огидними…

Попереду планети всієї...

Неоднаразово лунало з старани боґабаязнєннаґа народонасєлєнія:

-Ґейропа... Ґейропа... Ґейропа...

Та так голосно і завзято то народонасєлєніє репетує, що мимоволі задумаєшся... Чого б це?... У плохой Натальі всє люді канальі?... У поганої Софії всі жінки повії?... На злодію шапка горить?...

Невже богобоязнєноє народонасєлєніє на стільки богобоязнєнноє, що не брало участі в практичних заняттях по перефарбовуванню нашої планети в голубий колір?... В недалекому минулому шукати якусь інформацію підстав немає... Бо в ХХ столітті секс, у богобоязнєнних руйнівників християнських храмів, взагалі був відсутній... Так стверджувала їх керівна і спрямовуюча... Пити, пили... Бити, били... Раз б’є, значить любить. Народжений, як то кажуть, пити, нездатний..., будь-що інше робити. Все решта блуд осіб жіночої статі. Поки особи чоловічої статі були в полоні зеленого змія... Особи жіночої статі над ними знущались... Так що ніякого сексу...

Чи був секс у богобоязнєнного народонасєлєнія до того, як особи жіночої статі почали знущатись над особами чоловічої статі? Істориків це зовсім не цікавить... Але... Історик... Російський історик, пан Соловйов С. М. в «Історіі Россіі с дрєвнєйших врємьон» згадує сербського священника, вченого (історика, філософа, мовознавця), пана Юрія Кріжаніча, та його праці. З інших джерел можна довідатись, що пан Кріжаніч хорватський релігійний і політичний діяч... Пан Соловйов називає пана Кріжаніча гарячим слов’янським патріотом... Не інакше.

З патріотичних міркувань священник, вчений пан Кріжаніч мав намір словом побороти недоліки богобоязнєнного народонасєлєнія. Пан Кріжаніч вважав, що богобоязнєнноє народонасєлєніє безсоромно грішить протиприродними стосунками:

... В России же этот гнусный грех считают шуткою. Публично, в шутливых разговорах, один хвастает грехом, иной упрекает другого, третий приглашает к греху, не достаёт только, чтоб при всём народе совершали преступление. Необходимо в этом государстве (России) употребить какие-нибудь средства, чтоб поднять стыдливость против СОДОМИИ, общественную трезвость против гнусного пьянства, правосудие против чиновников, о которых говорит Исаия: «Начальники твои – сообщники воров»...

Все було так запущене, що священник пропонує не заборонити, не карати, не спалювати... В західних народів в ті часи за содомію спалювали на багатті... Обходились дровами... Росія газ тоді ще не постачала... Але була лідером в перефарбовуванні нашої планети в голубий колір...  Голубе полум’я богобоязнєнноє народонасєлєніє подарувало планеті значно пізніше... Священник не знає які засоби потрібно застосувати, щоб богобоязнєнноє народонасєлєніє стало хоч дрібочку соромитись СОДОМІЇ.

Пан Кріжаніч був на стільки гарячим слов’янським патріотом, що цар вирішив його охолодити... Відправив в заслання до Сибіру. В засланні пан Кріжаніч пробув не довго... Якихось шістнадцять років... Щастя не покинуло священника, вченого, гарячого слов’янського патріота… Цар вмер... Престолонаступник дозволив пану Кріжанічу покинути місце заслання.

Пан Кріжаніч сімнадцять років боровся з недоліками богобоязнєнного народонасєлєнія... З яких шістнадцять років боротьби з недоліками були проведені у засланні.

Після звільнення пан Кріжаніч гріхами богобоязнєнного народонасєлєнія більше не переймався... Собі дорожче... Послідовників гарячий слов’янин не виховав… Можна зробити припущення, що богобоязнєнноє народонасєлєніє продовжує невтомно перефарбовувати нашу планету в голубий колір...  І залишається попереду всієї планети... Просто прийшов час і богобоязнєнноє народонасєлєніє почуло пораду священника... Чи соромляться?... Невідомо... Стали скритними і таємно перефарбовують планету в голубий колір...

А я що? Я нічо. Богобоязнєнноє народонасєлєніє, перед сутичкою з зеленим змієм, сказало розуму: «Прощавай... Завтра зустрінемось»... Захопилось боротьбою з зеленим змієм... Забуло про назначену зустріч... Завтра перетворилось у вічність...

Якщо безперервно (гнусно, як казав пан Кріжаніч) бухати, то будь-де можна пензлик запхати... А не тільки в баночку з голубою фарбою..

Спогади про...

Минуло сонячне, тепленьке літечко. Минув літній відпочинок. Комусь вдалося гарно відпочити… Комусь не дуже… Але спогади про відпочинок, враження від відпочинку залишилися у всіх. Повернувшись кожен має, що розказати друзям, знайомим… Подруги після відпочинку зустрілися і вирішили згадати про те чого вже не повернути.

Одна подруга розповіла як познайомилась з паном, котрий був державним службовцем. Протягом всього відпочинку пан робив «підходи», ходив колами, але таки в останній вечір зважився… Переспали і забули одне про одного.

Інша подруга першого ж вечора познайомилася і переспала з паном політиком. До кінця відпочинку пан політик ходив за нею і просив, щоб вона нікому, нічого не розповідала.

Вислухавши розповіді подруг пані посміхнулася і розповіла, як познайомилась на дискотеці з студентом… Після дискотеки вирішили познайомитися ближче. В останній день відпочинку студент встав з ліжка і відчинив вікно… Несподівано почав репетувати:

- О-о-о! Єпать-єпать! Та тут є море!

А я що? Я нічо. Так виглядає, що пан політик та пан службовець наче не нашого розливу… Для наших державних службовців та політиків всі інші отара… Тупі вівці.

Причина.

ПРИЧИНА.

Гей, що то ми за публіка,

Чи дурний я, чи каліка,

Чи який гультяй?

Чи-м не син рідного тата,

Що не хочуть мя дівчата,

Котру запитай!

Ах, пізнав я, ангелятка,

Яка в вашім серцю гадка,

Знаю я ваш смак:

Добрий у  вас лиш багатий,

Хоть кривий, глухий, горбатий

І кругом дурак!

Осип Маковей,

1891 рік.

Що це нам дало?...

Президент спростив процедуру отримання українського громадянства для іноземних захисників України від російської агресії та росіянам, котрих переслідують в Росії через так звані політичні мотиви.

Нічого надзвичайного... Нічого нового. Наче б то нічого такого, що мало б викликати неспокій чи тривогу.

В двадцятому столітті пан Михайло Сергійович… Не той з плямою на голові. А той, котрий пан Грушевський, написав статтю «Народностям України». З часу написання статті минуло понад сто років…

… «Ми не візьмемо прикладу з Угрів, котрі виступали перед Європою лицарями вільності, а у себе в Угорщині, добувши для неї державне право, зав’язали в неключиму неволю всі інші народності. Ми не підемо слідами поляків, які писали на своїм прапорі «за нашу і вашу вільність!», а сю вільність скрізь, де тільки забирали перевагу, звертали проти слабіших: проти Українців в Галичині, проти Жидів у королівстві. Ми не будемо лицемірно називати своїми духовними вождями великих одшедших борців за національну рівноправність і свободу і заразом – обмежувати сю рівноправність і свободу нашим не-українським співгорожанам в хибно зрозумілих інтересах українства. Сього не буде!…

Ми ті, що несли прапор визволення найтяжчі часи неволі, зістанемося під ним і виступимо рішучо проти всякого ухиляння від тих принципів, котрі написані були на стягу українства. Будемо рішучо поборювати всякі шовіністичні течії, коли б вони стали прокидатися серед нашого громадянства, або з провокаційними завданнями прищіплювалися йому якої-небудь сторони. Ми виступимо рішучо проти всяких заходів, звернених на те, щоб порізнити нас з нашими співгорожанами інших народностей. І ми певні, що українське громадянство, український народ, в котрого політичну розважність ми твердо віримо й високо її ставимо, нас у тім напрямі підтримає твердо, щиро. Оборонці української національності не будуть націоналістами»…

Не буду ставити риторичне запитання: «Що це нам дало»?... Бо слова не знайшли практичного застосування… Російсько-імперська неволя плавно перейшла в московсько-комуністичну окупацію та геноцид.

А я що? Я нічо. Найманці були завжди…

Росіяни, котрих переслідують в Росії через так звані політичні мотиви також були завжди… Громадяни Росії, держави агресора, люблять свою батьківщину. Просто їм там щось не подобається. А так як у держави агресора з демократією скупо, то дехто з незадоволених шукає можливість покинути її тимчасово... До кращих часів. В Росії вільнодумство завжди було злочином.

А країну УКРАЇНА переслідувані люблять?...

В лютому-березні 1918 року пан Грушевський написав статтю «На переломі». В цій статі пан Грушевський розповів про «гарячу любов» громадян країни агресора до України…

«25 січня, під час бомбардування Києва, більшовики запальними снарядами розстріляли дім, де я жив – наш фамільний дім, побудований десять літ тому за гроші, полишені батьком. Кільканадцять запальних снарядів, що влетіли один за другим до нашого помешкання  й сусідніх, за кілька минут обернули в одно вогнище весь дім. Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колекції українських старинностей, що збирав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуди, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів, малюнків. Довго було б оповідати і прикро навіть згадувати. Ніякі сили вже тепер не вернуть його…

Згоріла між іншим і недописана книжка «На порозі нової України», котру я писав як свого роду політичний заповіт. Того, що там було, я вже не напишу. Не тому, що не міг би пригадати собі написаного там – се може було б можливо, коли б останні тижні не вирвали б такого глибокого провалля, не зробили б такого спустошення в нашім житті, в нашім мисленні.

Розстріл, зайняття і знищення Києва більшовиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою, в котрій зосередивсь сей великий, просто необчислимий в своїх наслідках перелом в історії України, вчинений більшовицьким находом. І для мене сей перелом конкретизується ще гостріше в сім зруйнованні моєї хати, мого кабінету, з ним всього мого майна, мого духовного добутку, всього дорогого, що я зібрав навколо себе, всього передуманого і перестражданого за останні найтяжчі і найзначніші роки мого життя. Мені прийдеться починати все знову – не продовжувати, або відновлювати, а таки починати. Повторювати вже ні рука, ні думка не повернеться по тім страшеннім потрясінні, котре пережилось в сій руїні. І мені здається, що те, що переживаю я так гостро в сім моменті, переживає й уся Україна. Що Україна також поховала своє старе в сім огнищі, в сій руїні, в могилах своїх дітей, забитих рукою більшовиків, як я в могилі матері, яку півживою винесли з пожару, і вона за кілька день умерла від сих страшних заворушень і потрясінь».

Згодом більшовицький главнокомандующій рєволюціонной армієй Муравйов хвалився «любов’ю» до України, руйнуванням Києва, як особливим подвигом: «Рєволюціонная мєсть заставіла нас бить бєзпощаднимі. Я вєлєл артілєріі біть по самим високім і богатим дворцам, по церквям, попам, монахам… Я зажог снарядамі огромний дом Грушевского, і он в тєчєніі трьох суток горєл как яркій костьор. Сотні офіцеров і юнкєров билі бєзпощадно убіти»…

В яку б личину московити не рядилися… Імперіалістів, більшовиків, федералістів, «братнього народу» - суть залишається незмінною…

В двадцять першому столітті «щира, братська, гаряча, полум’яна любов» московитів до України не згасла, не зникла…

Підтримати та допомогти влаштувати життя захисникам та переслідуваним потрібно обов’язково. Але давати громадянство не обов’язково. Можна дати дозвіл на тимчасове проживання… Або дати дозвіл на постійне проживання…

СЛАВА УКРАЇНІ!

Україно, люба ненько,

Прости нам небого

За те, що ми над тобою

Так знущались довго.

За те, що ідолів хвалили,

Що їх прославляли…

А про тебе забули зовсім,

Знать тебе не знали.

Синів твоїх катували,

В Сибіру гноїли.

А інші тебе продали,

В союз полонили.

Люди Бога зневажали,

Церкви руйнували

І тебе не оминули,

В болото втоптали.

Продали тебе Вкраїно,

Ненечка кохана.

Твої діти юродиві,

Котрих ти плекала.

14 грудня 1992 року.

В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка.

Поклін тобі, народних нужд співаче,

Від міліонів, для котрих ти жив,

Від України, що ще й нині плаче

В тім самім горі, як ти і лишив!

Поклін могилі твоїй, що руйнує

Ненависть дика й глупота сліпа!

Дарма! До неї, хоч най злість лютує,

Не заросте народная тропа.

Вони бояться, що ти ще не згинув,

Що в тій могилі не поліг, не зтлів,

Що в слушний час повернеш в Україну

Ще раз і збудиш громом своїх слів.

Вони бояться, чи та вкрівля з глини

Ножів не криє, списів, хоругов,

Старої слави й сили України,

Котра от-от воскресне, встане знов.

Вони бояться, що як хрест підгнилий,

Знак многолітніх наших кривд і мук,

Відновиться верх твоєї могили,

То Україні спадуть пута з рук.

От і збиткуються на твоїм гробі,

Що вкрив тя від гадючого жала,

І раді б споминку о тобі

Із серць народних вирвати дотла.

І мову, на котрій співав, і плакав,

І кляв ти кривду, й віщував любов,

Вони цькують, мов оленя собака,

Донощиків і брехунів юрбов.

Хто зна – тиранів злість і гнів всеможні! –

От, може, днесь підписуєсь указ:

Кістки твої, як «неблагонадьожні»,

«Препроводить» в Сибір чи на Кавказ.

Слова ж твої, потіху в нашім горі,

Спалить, з серць вирвать, з пам’яті, з умів,

І вимазать ім’я твоє з історії,

І об’явить: «Шевченко – это миф».

Та ні, не «міф»! Від дуба степового

Розрісся вже цілий могучий ліс,

І не найдесь вже грому, вихру того,

Щоби його розвіяв і розніс.

Та ні, дарма укази і доноси,

Що пригнетуть, не вб’ють твої слова!

З-під гніту їх сильнішою, ніж доси,

Повстане правда, вічна і жива!

Небавом проясниться світ над нами!

Щасливі, вольні, ми зо всіх сторін

Святої України громадами

Підем к могилі твоїй на поклін.

І. Франко

Вперше надруковано 1884 р. окремою листівкою, що зберігається в Інституті літератури імені Тараса Шевченка в бібліотеці Івана Франка.

Розрита могила.

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

«Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти,

Панувала і я колись

На широкім світі, -

Панувала… Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку!

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває…

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати».

Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили

Старі батьки? – Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили, -

Не плакали б діти, мати не журилась.

Т. Шевченко, 9 жовтня 1843 р., Березань.

Минуло майже сто сімдесят шість років після першої подорожі Т. Шевченка по Україні. Враження від подорожі були поштовхом до написання твору «Розрита могила». Твір був протестом проти національного і соціального гноблення українського народу Росією. Не оминув увагою Т. Шевченко і перевертнів, котрі допомагали Росії гнобити український народ.