Слово чисте, велике й святе!...

Серед задуху й бруду торжища,

У мертвоті безплідних пустинь

Як шукати Тебе, найвища,

Найсвятіша з усіх святинь?

Темно й страшно в гнучкім трясовинні,

Серед мотлоху людських слів,

Де ворушиться знов чортовиння,

Карлій світик міщанських снів.

Одгриміла епоха єдина.

Одшуміли в прапорах вітри.

Як знайти Тебе,Україно,

Серед злоби й нікчемної гри?

О облудники, фарисеї,

Гендлярі безсоромні й дрібні,

Спекулянти слова й ідеї,

Вам її не пізнати, ні!

В темний морок кличів і теорій,

Через мертвий намул ваших слів,

Треба йти в самоті прозорій

І, як шпагу гострити гнів.

Тільки в серці, що все рубіном

Неодмінно і вічно цвіте,

Ти гориш, о моя Україно,

Слово чисте, велике й святе!...

Наталя Лівицька-Холодна.

Наталія Андріївна Лівицька-Холодна народилася 15 червня 1902 року на родинному хуторі біля Золотоноші. Навчання в гімназії Золотоноші  не дозволили закінчити воєнні події. Згодом – еміграція. Батько, міністр уряду Української Народної Республіки, в 1920 році мусів покинути Україну. В Чехословаччині здобула середню освіту. 1923 року вступила до празького університету. Навчалась на факультеті романських мов.

У 1927 році переїздить до Польщі. У Варшавському університеті студіює філологію. Бере участь у діяльності літературної групи «Танк», яку створив Юрій Липа у Варшаві. До війни поетеса видала дві збірки – «Вогонь і попіл» (1934 рік) та «Сім літер» (1937 рік).

У повоєнні роки Наталя Лівицька-Холодна жила спершу в Німеччині, в таборі переміщених осіб. Згодом мешкала в західнонімецьких містах Оффербах, Майнцкастель, Етлінген.

1950 року Наталя Лівицька-Холодна емігрувала до США, де працювала в старечому притулку поблизу Нью-Йорка. Потім вона упродовж 17 років була робітницею на фабриці. Була членом управи Союзу українок Америки.

Вісімнадцятирічною дівчиною залишала Наталя Лівицька-Холодна Україну. Пережила поетеса поневіряння країнами Європи (Польща, Чехія, Німеччина), переїзд до США, втрату батька, брата, чоловіка. Мешкала у притулку для самотніх людей. Інколи її навідувала донька Леоніда Петрівна Холодна-Харина, грала їй на фортепіано.

Поет і критик із США Богдан Бойко писав, що Наталя Лівицька-Холодна прийняла світ і життя як «гірке питво» і «трагічний кін»: почулася чужою в світі, «немов у труні». …В обличчі «старості собачої», що дивиться «в душу… пусткою бочки від сміття», розмова з Богом приносить поетесі прояснення душі. З ходом років все, що було особисте, стає загальним, що було буденним, стає універсальним.

Наталія Лівицька-Холодна померла 28 квітня 2005 року в Торонто, Канада.

Глум.

Спочатку жили всі люди

як попало, як уміли,

знали працю, знали тугу,

але жити всі хотіли.

Споконвіку чорт журився,

що лунає сміх землею,

і придумав ту культуру,

що впиваємося нею.

Дав він людям в серце віру,

а у голову науку,

недотепним – тужну ліру,

а проворним – бука в руку.

Вірять люде, вчаться люде,

На надіях вік проводять,

По землі і небі гонять,

Але щастя не находять.

І падуть, життям розбиті,

раді вмерти, все забути, -

чорт придумав всю культуру,

бог дітьми велів нам бути!

Осип Маковей.

Вірш «ГЛУМ» входив до циклу «Гірські думи», котрий вперше надруковано в літературно-науковому віснику - 1899 р.

Мова... Мова... Мова...

Мова рідна, мова державна, мова національних меншин, мова агресора, мова окупанта, мова ксенофоба, мова людожера… Мова, мова, мова…

Мова буде про українську мову. Після початку війни з РФ національні меншини активізувалися і затягли старої пісні: «Украінци, какая разніца какой язик», «Украінцам нє нужен украінскій язик» і т. д.

Нацменшинам безперервно щось не подобається. Їх не влаштовує закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Вимоги нацменшин внести зміни до закону підтримують Президент України (пресконференція 20 травня 2020 року) та Голова Верховної Ради України (26 травня 2020 року в інтерв’ю «Главкому»).

«Німеччина – держава німців. Цього ніхто не заперечить. Польща – держава поляків. А Україна – держава національних меншин?», -  так прокоментував професор Іван Ющук підтримку вимог нацменшин Зеленським та Разумковим.

Важко зрозуміти осіб, котрі вимагають змін до закону… Закон не вимагає використання державної мови на побаченнях, чи під час, те й то, як його… Та й вдома можна розмовляти будь-якою мовою.

Більш ніж сто років тому національні меншини чинили спротив введенню української мови як урядової. Михайло Грушевський відмітив це непорозуміння в збірнику «НА ПОРОЗІ НОВОЇ УКРАЇНИ. ГАДКИ І МРІЇ.» випущеному в 1918 році:

 …«З свого боку, свідомі й політично відповідальні єврейські елементи повинні вважати своїм ділом не утрудняти, а улегшувати діло національного порозуміння. Єврейське громадянство повинно якомога скоріше визволитись від старих централістичних навичок, від ідеології всеросійської єдності, від ролі наймитів обрусенія, якими Євреї були досі. Ми розуміємо, що їм не так легко визволитись від сих навичок, від звички до російської мови, яко мови культурної, від російської культури, яко провідниці світових ідей. Єврейські діти вчились в російських школах, і їх батьки, щоб забезпечити їм можливість довчитись в російській же школі, горлають по батьківських комітетах проти українізації школи. Єврейським канцеляристам всяких категорій не хочеться перевчатися на українське і вони проти української урядової мови і т. д. Все се психологічно зрозуміло – але ся нездібність глянути поверх практичних недогід моменту, сорозмірно дрібних, орієнтуватись завданнями й перспективами будуччини і для них поносити певні жертви і недогоди в теперішності шкодять їм і нам. Ся короткозорість ставить Євреїв в ряди тих, хто заважають перебудуванню України відповідно її новому політичному становищу – в ряди противників української стихії, і натурально – викликає проти них невдоволення, підозріння й обвинувачення.

В інтересах уставлення добрих і щирих відносин свідомі провідники єврейські повинні впливати на своє громадянство, щоб воно старалось вживатись в нові умови, привчалось до української мови, знайомилось з українським письменством, мистецтвом, історією, традицією. Там знайдеться багато симпатичного й для них, коли підійдуть до нього без упередження, навіяного старими балачками бутербродних общеросів про надуманість чи мізерність українського національного добутку, і на сім ґрунті обопільного розуміння й знання розвіється недовір’я й неохота, котра дає ґрунт під посів усяких недобрих плевелів».

«Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної ніяк не обмежує право національних меншин користуватися своїми мовами, розвивати їх, але, як сказано в Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту (1996 рік), «разом з тим особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою». Не українці в своїй державі мають пристосовуватися до національних меншин, а навпаки, якщо ті бодай поважають людей, серед яких вони живуть» - вважає професор Іван Ющук.

А я що? Я нічо. Граблі – український національний інструмент… Жодного матюка… Жарт про те, що найлегше навчитись китайської мови, а найважче навчитись української мови… Без матюків обійдуся… Китайською мовою розмовляють півтора мільярда людей, а української мови половина громадян не знає… Чи не жарт?... Жодного матюка, бо хто не поважає когось, нездатний поважати себе… Чи навпаки?...

Вибір залежить від нас – громадян держави Україна.

СЛАВА УКРАЇНІ!