Пам'ятаємо.

22 січня 2014 року під час протистоянь біля стадіону «Динамо» з вогнепальної зброї було вбито перших трьох протестувальників — Сергія Нігояна, Михайла Жизневського і Романа Сеника, а переслідування протестуючих почалось не лише в зоні конфлікту, але й на околицях Києва.
Протестувальників почали викрадати, піддавати тортурам і вбивати руками як силовиків, так і з допомогою найнятих банд молоді. Як стало відомо згодом, того ж 22 січня загинув Юрій Вербицький, викрадений у Києві і закатований так званими тітушками на околиці міста.
 
ВІСТЬ.
Кінь трави не їсть,
кінь води не п’є –
кінь копитами
шлях до дому б’є.
Кінь вудила рве,
кінь сльозу ковта,
кінь без вершника
шлях назад верста.
Кінь води не п’є,
кінь трави не їсть –
кінь про смерть мою
несе чорну вість.
Білий в яблуках,
почорнів мій кінь,
серед білих хат
ронить чорну тінь.
Вже і сам на тінь
перевівся він.
На подвір’ї став –
не встає з колін.
І води не п’є
і трави не їсть.
Всі дивуються:
«Що за дивний гість?»
Всі дивуються,
а моя рідня,
гірко плачучи,
обійма коня.

Шукач нового слова.

В пам’яті Юрія Покальчука залишився Василь Стус шукачем нових слів, творцем нових слів, шукачем знань:
…«Василь завжди намагався знаходити нове слово і прагнув використати його в мові, у розмовах, ніби вслухаючись у його звучання, вслухаючись у те, що стоїть за цим словом, часто рідкісним, і спершу дивне, потім воно ставало в його лексиконі звичним. І в поезії.
Так приходили слова «щопта», «поспіль», «позаяк», несподіваний наголос  у дієслові бути – «буде̍ш», «буду̍» - і багато іншого.
Василь Стус безперервно творив слова, шукав слів і будував із звичних словосполучень незвичні варіанти.
Колись дослідники ще видадуть спеціальний словник мови Василя Стуса,бо широта діапазону вживаних ним слів незмірна.
Василь Стус шукав думку, шукав знань, спрагло шукав того, чого недоучив чи не зміг спізнати в часи своєї донецької юності і гайсинського вчителювання. Він знав, що йому бракує освіти, і хапався за книжку, занурюючись у знання, як екскаватор у податливу землю»…
А я що? Я нічо. Євген Сверстюк вважав, що Стус належить вічності! Терміну давності для злочину скоєного гонителями Стуса немає. Всі гонителі зникнуть без сліду. Про них будуть згадувати лише у зв’язку з його долею. Уявіть таке собі чистилище, куди викликають до звіту усіх трьох гонителів Стуса. Прокурор Аржанов скаже: «Моя справа – звинувачувати, і я це сумлінно зробив, спираючись на матеріали слідства, що їх надало КГБ. Така служба у мене». Суддя Фещенко скаже: «Мої можливості обмежені: я вислуховую сторону звинувачення і сторону захисту, а в даній справі не було різних сторін, були лише звинувачення»…
Згідно з архівами, адвокат Медведчук у промові захисту сказав, що «всі злочини Стуса заслуговують покарання». Медведчук порушив адвокатську етику, визнавши провину свого підзахисного за нього самого.
У 2016 році було проведено правничий аналіз справи, який свідчить, що, навіть за радянським законодавством, так званий адвокат Медведчук мав необхідні важелі для захисту підсудного, але ними не скористався.

Провідник.

24 червня 1936 року під час судової розправи у Львові проти групи членів ОУН, зізнавав Степан Бандера. За Львівським часописом «Новий час» події розгортались так:
«По 5-мінутовій перерві предсідник (суду) ставить Бандері запит у справі атентату на совєтського консуля у Львові.
«Підсудний: На терені, на якому я проводив, ОУН вела також протибольшевицьку акцію.
«ОУН виступає проти большевизму тому, що большевизм – це система, якою Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність. Виступає  теж ОУН проти комунізму, бо комунізм – це рух світоглядово протилежний націоналізмові»...
…«На цьому терені (західноукраїнських землях) ми теж боремося з комунізмом, бо він намагається послабити вороже проти московське наставлення українського громадянства та прищепити йому доктрину з розкладовими елементами. Очевидно, ведемо на цьому терені боротьбу з комуністичним рухом перш усього засобами пропаганди. Але крім того, поборюємо комуністичний рух і фізичними методами».
«Комуністичний рух на цьому терені є експозитурою московського комунізму. А большевизм засобами фізичного винищення бореться на східньоукраїнських землях з українським народом, а саме – масовими розстрілами в підземеллях ГПУ, виголоджуванням мільйонів людей і постійними засланнями на Сибір та Соловки. Большевики виселяють з широкої прикордонної смуги українців, а на їх місце поселюють самих москалів – червоноармійців і чекістів»...
«Предсідник: Не відбігайте від теми.
«Підсудний: Тому, що большевики примінюють фізичні методи, тому й ми вживаємо в боротьбі з ними фізичних методів. З цих причин у 1933 році я видав наказ Лемикові виконати атентат на большевицького консуля у Львові.
«Предсідник: Чи був суд (організаційний)?
«Підсудний: Відносно ворогів ми не робимо судів, але керуємося тільки моментами доцільности. Цей атентат – це був демонстративний акт проти представника большевицької влади. Та водночас мушу підкреслити , що українські націоналісти борються з своїми ворогами на всіх українських землях».
«Я особисто дав Лемикові наказ  і подав йому мотиви та інструкції. Ми знали, що большевики будуть у фальшивому світлі представляти те вбивство й тому ми вирішили, що Лемик має віддатися в руки поліції, не стріляти до неї і таким чином дати спроможність зробити судову розправу»…
А я що? Я нічо.
Микола Лемик виконуючи наказ ОУН, 21 жовтня 1933 року увійшов до московського консулату у Львові й зажадав побачення з консулом. Коли його проведено до канцелярії, пострілами з револьвера вбив присутнього там Алексєя Михайлова, думаючи, що це консул. Як пізніше вияснилося, це був спеціальний уповноважений ГПУ, високий його функціонер, замаскований під звичайного урядовця. Польський негайний суд в Львові засудив Лемика на кару досмертної тюрми, а не на смерть, бо в той час він мав тільки 18 літ життя, за польським законом був, отже, неповнолітній. Микола Лемик після розвалу Польщі вийшов з в’язниці, загинув з рук  гестапо в Україні під час другої світової війни.
СЛАВА УКРАЇНІ!