Давньою і достойною.

19.03.2021 президент Литовської Республіки Гітанас Науседа виступив зі зверненням до депутатів ВРУ українською мовою.
«…Дорогі брати і сестри українці. Я прибув до вашої країни зі звісткою дружби і співпраці. Звертаюсь до вас давньою і достойною мовою, яку було довго переслідувано і знищувано, однак не знищено»,- сказав Гітанас Науседа.
Він наголосив, що багато століть Україна і Литва були поруч один з одним, і навіть мали спільну державу.
Минуло сім років від початку військової агресії, яка зруйнувала міжнародний порядок і злагоду у Європі, ми, литовці, далі твердо кажемо: «Крим – це Україна».
Депутати раз за разом зустрічали слова президента Литви  бурхливими оплесками.
Депутати СН і ОПЗЖ, котрі незадоволені другою статтею Регламенту ВРУ, бо вона визначає державну мову мовою роботи парламенту, також бурхливо аплодували?…
Литовський народ має історичну пам’ять, має «дух Донелайтіса, незломність Гедиміна», котрі вели Литву до волі, до щасливого життя.
Керівна і спрямовуюча сила імперії червоних людожерів довела Україну до стану жебрачки, до геноциду, виродження:
 
Земля отруєна, а ріки,
Немов іржаві лемеші,
Покинуті в траві навіки,
А люди, наче ті каліки,
Що не без рук, а без душі.
Де наша мова? – В домовині!
Об віко б’ється! Відчини!
Але замішані на глині,
Від рабства й самогонки сині,
Мовчать її глухі сини.

ДМИТРО ПАВЛИЧКО.

Слава і пам’ять про героїв житиме серед народу однині до віку!

19 березня 1918 року відбулося перепоховання розстріляних під Крутами 27 вояків першої сотні Студентського допоміжного куреня січових стрільців.
Промова Михайла Грушевського під Центральною Радою 19 березня 1918 року:
«…Велике щастя загинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи. Велике щастя окупити своєю кров’ю забезпечення сеї свободи!
От у сій хвилі, коли провозяться їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власті над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ. Видно, можливість його здерти не давалась даремно, видно, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили сі молоді герої, котрих ми нині провожаємо!
Вони щасливі, що могли купити своєю кров’ю такі вартості своєму народові! Батьки, брати, сестри тих, котрих ми сьогодні ховаємо! Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступили найвищого щастя – вмерти за отчизну! Їх слава і вдячна пам’ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині до віку!»

Карпатську Україну окупували з дозволу Гітлера...

Проти постання української держави на Закарпатті рішуче виступали Угорщина та Польща. Фашистська Угорщина 14 березня 1939 року, з дозволу Адольфа Гітлера, почала окупацію Карпатської України. Карпатська Січ, поступаючись за чисельністю та озброєнням, чинила відважний, запеклий опір.
15 березня 1939 року в Хусті зібрався сейм Карпатської України, який проголосив її самостійність, прийняв конституцію, обрав Августина Волошина президентом держави.
Угорщина окупувала Закарпаття. Президент і частина уряду на чолі з прем’єром Юліаном Реваєм виїхали через Румунію на еміграцію.
Обрання президентом Карпатської України Августина Волошина було закономірним. Народ любив Августина Волошина, називав його своїм батьком. Люди складали вірші присвячені йому:
 
Мадяр,поляк нам не брат
Фенциковці - вон із хати,
Бродій хотів нас продати
Зрадників не хочем мати.
Ми Волошина любім –
Працю, хліба дасть усім.
 
(Андрій Бродій та Степан Фенцик – русофіли; дискредитували себе як агенти Угорщини і Польщі).

Творець уявлення про світ.

Цікаву розвідку присвятив Шевченкові Юрій Шерех – українсько-американський славіст-мовознавець німецького походження, відомий у світі літературознавець, історик української літератури, професор Гарвардського, Колумбійського університетів, представник української еміграції.
«В повному корпусі Шевченкової поезії - слова УКРАЇНА і УКРАЇНСЬКИЙ вжито 269 разів. Але слова БОГ, БОЖИЙ, ГОСПОДЬ, ГОСПОДНІЙ, ІСУС, ХРИСТОС , та ХРИСТІВ – 1281 раз!
У російських текстах Шевченка слів УКРАЇНА й УКРАЇНСЬКИЙ вжито 38 разів, а слів «БОЖЕСЬКИХ» - 1398».
Він наголошує, що у Шевченка Бог – об’єкт філософського аналізу, першопричина світового порядку (отже, і непорядку), суть і прояв універсального єства, одночасно космічного і людського, синонім законів існування».
Юрій Шерех підкреслює, що саме у наші дні відкрито Шевченка – творця специфічного, власного уявлення про світ і місце людини у ньому, Шевченка-філософа, талановитого експериментатора з мовою, поетичними образами, стилем.

Поетичний куточок України.

Михайло Коцюбинський 23 вересня 1890 року написав статтю «Шевченкова могила», котра вперше була надрукована в журналі «Дзвінок»  1891 року ч. 5. Поетичним куточком України Коцюбинський назвав місце поховання поета. Люди змінили не до впізнання поетичний куточок України…
 
ШЕВЧЕНКОВА МОГИЛА.
Поміж широкою, синьою биндою Дніпра та юрбою зелених гір побігла з Канева триверстова дорога до Шевченкової могили. Інколи в’ється дорога понад самим Дніпром, і тоді зачудоване око далеко засягає по блакитнім просторі діда Славути, що своїми легенькими хвилями пеститься з білим пісочком противного, полтавського берега. Інколи стрічається дніпрова сага, відділена від ріки косою. Коса вкрита невисокими кущами осокора. Кругле, ясно-зелене листя його зазирає, мов в дзеркало, в тиху воду. Де-не-де на кілках понад берегом висять неводи.
А по стрімких шпичастих горах вправоруч від дороги ліпляться біленькі хати сельця, понависали над кручами та провалами кучеряві садки. Як глянеш на гору, то здається, що ті хатки стояли колись на горі, та докучило їм стояти там, схотілось ближче глянути на дніпрові води, і вони, побігши з гори вниз, з переляком зупинились над самим стрімким місцем, боячись впасти, покачатись вниз і впірнути в таємничі води Дніпра. Так і дивляться вони переляканими очима-віконцями на кручу, так і присіли до землі, щоб часом пустун-вітер не звіяв їх у низ…
Аж ось на погожім небосклоні виткнулась Княжа гора, а ближче, на Чернечій горі, де похований Шевченко, на самому вершечку зарябіли штахетики. Межи Шевченковою горою та Лисою, що таки зараз здіймається з правого боку, - вуличка. Тут живуть гончарі. Скрізь – на призьбах і на дворі стоять рядки горшків, мисок, всілякої глиняної посуди. Вліворуч від вулички треба податись у ярок. Там межи високими вербами, дзюрчить струмочок. За струмком, помежи кущами, гадюкою в’ється на Шевченкову гору стежечка. Пройдеш кілька ступнів, і наче яка сила зупинить тебе. Мимохідь озирнешся, і мальовнича картина прикує тебе до місця. Бог зна звідки, мов з моря блакиті, що зливалась з землею поза Чернечою горою, вигулькнули веселі дніпрові гори, вкриті то синім кучерявим лісом, то золотою стернею, то ясно-зеленою травою. Золоте сонечко сипле на них своє проміння, гаряче повітря обіймає їх, блакитне небо пестливо схиляється над ними. Дзвінка дівоцька пісня, сердечна та тужлива, лунає десь в зелених горах. Вище – кругозір ширшає, кращає.
На горі, попри повітку та хату сторожа, вхід на маленьку площину, огороджену штахетами. Посередині того плацика, засадженого молодими щепами, зеленіє вкрита травою висока могила. Ззаду на могилу провадять дерев’яні східці, а на могилі в чавунній посрібленій огорожі здіймається хороший чавунний хрест, помальований білою фарбою. Кінці хреста злучає широкий обід. Від східець блищить на хресті позолочуваними буквами напись: «ШЕВЧЕНКО», а нижче, на табличці: «Родився 25 лютого р. б. 1814. Почив 25¹ лютого р. б. 1861». З противного боку хреста (лице могили) – така ж сама позолочувана напись: «ШЕВЧЕНКО», а нижче, на підставі, медальйон з головою Шевченка (профіль, без шапки), зроблений горорізьбою і позолочений. На огорожі понаписувані прізвища тих, що звиджували могилу.
Сум важким каменем налягає на серце, сльози тихо котяться з очей, коли згадаєш, хто тут похований… Перед очима стає стає ціле життя поета, його бажання хоч останні дні свої прожити в поетичній рідній країні, над любим Дніпром:
 
А я так мало, небагато
Благав у Бога – тілько хату,
Одну хатиночку в гаю…
 
Не довелось!...
Зате поховали, як хотів:
 
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно…

І справді, пишна, широка картина відкривається з могили! Скільки оком скинеш – леліє Дніпро, вигинаючись поміж горами, тихо миючи піскуваті коси… З одного боку знялись над ним шпичасті гори з зеленими садочками, з темними балками, з ланами золотої та червоної стерні. З другого боку – пологий берег пишається на сонці зеленими шатами і десь далеко зливається з блакитним небом. Вправоруч від могили вирізується на небосклоні  Княжа гора, вкрита густим, прехорошим лісом. Чудове місце!
На нагірній рівнині воколо могили зеленіє молодий садок. Тут єсть і сливочки, і яблуні, і морелі, і навіть виноград. Стежки обсаджені квітками, по грядках кавуни стелять своє огудиння.
Невеличка хатка сторожа побудована заходом В. Г. Шевченка, нареченого брата поета. Хата ділиться сіньми на дві половини: в одній живе сторож, а в другій, наліво від вхідних дверей, - світлиця для туристів. В світлиці тій, не дуже великій, вздовж стін стоять широкі ослони, застелені різнобарвними, дуже красними килимами місцевого виробу (властиво плахти, котрі уживаються жінками на запаски). Просто вхідних дверей стоїть стіл простої роботи, застелений білою скатеркою, а на столі лежить красно оправлений «КОБЗАР». На стіні, проти стола, висить великий портрет Шевченка, хорошої роботи олійними фарбами, в красних рамах. З обох боків портрета висять кінці багато вишиваного рушника, дарунку якоїсь щирої українки. На однім кінці рушника вишито: «Думи мої, думи, лихо мені з вами!», а на другім: «Любіте, брати мої, Україну любіте». В лівому кутку світлиці образ св. Тарасія, також обвішаний рушниками. Перед образом висить лампочка. Через вікно, в причілковій стіні, відкривається видна гори, а через два другі вікна – на могилу. Як ще додати, що межи тими двома вікнами висить дзеркало, скрашене вишиваним рушником, то описання тої простої, але милої обстановки буде скінчене. В світлиці тій можна переночувати, попросивши у сторожа свіжого сіна. В нього ж можна дістати і що-небудь з’їсти.
З правдивим жалем покидаєш той любий, поетичний куточок України!...
 
¹ В першодруку і рукописі допущена описка. Треба 26.

З щоденника Тараса Шевченка.

25 июня 1857 года.
 
…Одним словом я превратился в ничто. Не знаю, на всех ли так сильно действует антипатия, ка на меня? Экзамен повторился слово в слово, как и десять лет тому назад, четверти буквы ни прибавлено, ни убавлено. Зато и я ани на йот не подвинулся на поприще военного просвещения. Упорство обоюдное и невозмутимое. По примеру прежних годов экзаменатор и блюститель нравственности спросил нас по ранжиру, кто и за что удостоился нести сладкую сердцу обязанность солдата.
- Ты за что? – спросил он у первого.
- За утрату казённых денег, ваше высокоблагородие.
- Да, знаю, ты неосторожно загнул угол. Надеюсь, вперёд  не будешь гнуть углы, - сказал он насмешливо и обратился к следующему: - А ты за что?
- За буйные поступки, ваше высокоблагородие.
- Хорошо. Надеюсь вперёд… и… Ты за что?- спросил он у следующего.
- По воле родителя, ваше высокоблагородие.
- Надеюсь… А ты за что? – спросил он, обращаясь ко мне.
- За сочинение возмутительных стихов, ваше высокоблагородие.
- Надеюсь, вперёд не будешь… А ты за что, за что? – спросил он у последнего.
…Последний отвечал, что тоже по воле родительницы, и, не выслушавши последнего, он обратил к нам сильную, назидательную речь, замкнувшуюся весьма новой истиной, что за богом молитва и за царём служба не пропадают.
В заключение церемонии спросил он у ротного командира, почему Порциенко не явился на испытание, на что тот отвечал, что Порциенко болен, т.е. пьян, и находится под сохранением у свинопаса. Все эти конфирмованные, так называемые господа дворяне, с которыми я теперь представлялся пред лицо отца-командира, все они люди замечательные по своим нравственным качествам, но последний субъект, под названием Порциенко, всех их перещеголял. Все их отвратительные пороки вместил в своей подлой двадцатилетней особе. Странное и непонятное для меня явление этот отвратительный юноша. Где и когда успел он так глубоко заразиться всеми гнусными нравственными болезнями? Нет мерзости, низости, на которую бы он не был способен. Романы Сю с своими отвратительными героями – пошлые куклы перед этим двадцатилетним извергом. И это сын статского советника, следовательно, нельзя предполагать, чтобы не было средств дать ему не какое-нибудь, а порядочное воспитание. И что же? Никакого. Хорош должен быть и статский советник. Да и вообще должны быть хорошими отцы и матери, отдающие детей своих в солдаты на исправление. И для чего, наконец, попечительное правительство наше берёт га себя эту неудобоисполнимую обязанность? Оно своей неуместной опекой растлевает нравственность просто хорошего солдата, и ничего больше. Рабочий дом, тюрьма, кандалы, кнут и неисходимая Сибирь – вот место для этих безобразных животных, но никак не солдатские казармы, в которых и без них много всякой сволочи. А самое лучшее – предоставить их попечению нежных родителей, пускай спотешаются на старости лет своим собственным произведением. Разумеется, до первого криминального проступка, а потом отдавать прямо в руки палача.
До прибытия моего в Орскую крепость я и не воображал о существовании этих гнусных исчадий нашего православного общества. И первый этого разбора мерзавец меня поразил своим зловредным существованием. Особенно когда мне сказали, что он тоже несчастный, такой же, как и я, разжалованный, и, следовательно, мой товарищ по званию и по квартире, т. е. казармам. Слово «несчастный» имело для меня всегда трогательное значение, пока я его не услышал в Орской крепости. Там оно для меня опошлело, и я до сих пор не могу возвратить ему прежнего значения. Потому что я до сих пор вижу только мерзавцев под фирмою несчастных.
По распоряжению бывшего генерал-губернатора Обручева, я имел случай просидеть под арестом в одном каземате с колодниками и даже с клеймёнными каторжниками и нашёл, что к этим заклеймённым злодеям слово «несчастный» более к лицу,нежели этим растлённым сыновьям безличных эгоистов родителей.

Етапи...

Етапи
Етапи
Етапи
Стукіт вагонних коліс
За ґратами сині Карпати
Журно прощається ліс
Етапи
Етапи
Етапи
Куди і за що нас везуть?
Солдати солдати солдати
Шмони прокльони бруд
Етапи
Етапи
Етапи
Сніжища заюшених піль
Крім Бога кому розказати
Про наш арештантський біль
 
Отець Ярослав Лесів.