Боже, які ми всі...

Боже, які ми всі
обгороджені
якими високими стінами
один від одного відділені
в цьому світі
навіть сльози
в ближнього не допросишся
коли плачеш сама
навіть зайвого кроку
поруч з тобою
всім не по дорозі з іншим
у кожного дорога своя...

Лиш у того
у терновім вінку
на чорнім розп'ятті?...

Уявне багаття з Голгофи
в якому би мали згоріти
всі алегоричні хрести

Але їх много
дуже много хрестів
було би всесвітнє багаття
вціліли б дегенерати.

Марія Барандій.

Ніколи не пускай...

Ніколи не пускай на поріг варвара, сину, -
чи ітиме війною, чи з міхом облесних клятв,
він забере твій дім, ложе візьме і дружину
і на майдані спалить згортки давніх коляд.

Змертвіє у словниках і на цвинтарях тепла мова,
бо все, що у тебе, нащадку, сьогодні є,
він перелицює до нитки, перепише до слова,
перемурує до каменя й видаватиме за своє.

Василь Сагайдак.

Земля химер.

Безпросвіття
моєї нації -
три століття
реанімації.
Гнала, гнала - й загнала коня
під Москвою Козацька січ,
і нема українського дня,
є лише українська ніч.
А за Чорним - Білі моря,
білі ночі і сни льодові.
Той, хто в душу пускає царя,
видно, жив без царя в голові.

Дивне диво
моєї нації -
приведи їй
для коронації
хоч приблудника впівума,
тільки б знали чужі і свої,
що на каторгу йде не сама,
живосилом погнали її.
То чиєсь, а не власне зло,
що до сходу волали ми,
аби сонце і нам зійшло,-
і зійшло воно з Колими.

Сто новацій
моєї нації -
від овацій
до конспірації.
І давно вже її не було б,
коли б раптом, як грім не потряс
її сон, її душу і лоб
цар свободи кріпак Тарас.
І невидима наша зоря,
та, єдина на всесвіт увесь,
невідкрита зоря Кобзаря
нас чекає у вічності десь.

О, химери
моєї нації,-
цілі ери
дискримінації.
І не може вона без химер,
мов сама їх у долю зове:
ще Валуєв як слід не помер,
як уже Каганович живе.
Біля них, як мошва, холуї,
і вкраїнець до того вже звик,
що йому і чужі, і свої
виривають віками язик.

Дивна казка
моєї нації -
без розв'язки,
самі кульмінації.
Незвичайний у неї бог,
що за віру її прирік
на ганьбу всіх людських епох,
на жаский тридцять третій рік.
В нас у моді тепер каяття,
але хто і кому відповість
за той рік, коли мати дитя
в божевіллі голодному їсть.

Ми - ізгої
своєї нації,
як не воєн,
то радіації.
Ти це знаєш і знаєш те,
що не дуже надійний мир,
де повія-історія жде,
а за нею - і час рекетир.
Та чи суджено знати нам,
що дається в останній раз
УКРАЇНА своїм синам:
і КАРПАТИ, й ДНІПРО, й ТАРАС.

Петро Скунць.