5 грудня 2021 року на 102 році життя відійшла у засвіти зв'язкова Головного командира УПА Романа Шухевича, багаторічний в'язень радянських таборів, поетеса ОЛЬГА ІЛЬКІВ.
М А С К И
Ми носим маски: я кругом їх бачу,
Сміюся часто разом з ними, часом плачу,
Відчувши те, що поза ними скрито.
О друже, брате, сестро, скинь з душі заслону,
Що, як чадра ховає від людей
Німого сфінкса – якому ім’я правда.
Заслона вміло скрила таємниці.
Примарне фосфору сіяння,
То пристрасті веселочку сріблисту,
То усмішки перлистеє намисто,
То квітів ніжний шовк, метеликів пилок,
Чи зір грайливих мерехтіння,
Чи голий дикий страх, бентежні тіні,
Чи дон Жуана арію моторну,
Чи лебедину пісню неповторну,
Чи зради тяжкої мелодію чорну…
Там, може, скрита міць титана,
І спритні трюки шарлатана,
Або трибуна кров і жовч,
Там павин хвіст, чи совин моторошний крик,
Чи едельвейса оксамитний, вишуканий чар…
Голодні погляди шакала,
І сховане у квітах жало,
А то й отрута у вині перлистім,
Або ж страждання на лиці дитинно-чистім.
Бувають же такі світила чисті,
Що нам кидають лиш холодний дальній блиск,
Або – ікони темні, строгі,
А ще бувають просто босі ноги,
Що йдуть на прощу у Єрусалим.
А інколи побачиш фею, чи мстиву, заздрісну Медею,
І лицеміра й демагога,
І ще щось гірше…
Годі, годі, вже краще маски!
Їм самі ми вірим і іншим віру навіваєм,
Ми – вірим… А де ж бо правда?
Під маскою чи в масці?
І скільки в нас облич?
І скільки шкур у нас?
І де в них ми самі?
Немає білого, яке б ніколи тінню не покрилось,
Немає чорного, яке б ніколи не світилось,
Або, хоч блиск чужий не відбивало…
Або у світлі не купалось…
Люблю заглянуть я під маску,
Люблю й свою з душі зривать,
Бо біля маски кожного невидна тінь живе…
Настирливе, завжди присутнє, невідступне,
Це вперте, наполегливе,
Схвильоване питання: хто ми?
ОЛЬГА ІЛЬКІВ,
1955 рік