Ви обернули в олжу!

 Так, я складав натхненні оди,

Пісні компартії, москві,

Бо обіцяли рай свободи,

Де рівні мови і народи,

Щасливі люди трудові.

Повірив я в казки чудесні,

Бо справедливості жадав.

Та на мої натхнення чесні

Сотав свої студені персні

Самодержавія удав.

Дмитро Павличко,

(28 вересня 1929 року - 29 січня 2023 року).

"Почуття патріота , Україна для якого – «уся охорона», усі сили, доля, вступили в непримиренну суперечність з імперською шовіністичною політикою кпрс. Поет розчарувався в ідеалах, які проповідували комуністи, бо «те все, в що я несхитно вірив, ви обернули на олжу!». Він вірив у леніна, як у Шевченка, Франка, але переконався, що ним накреслена дорога – «то хибна була дорога, бо імперська червона тога пожерла стяг робітників», від ідеалів революції нічого не залишилося. Образ «самодержавного удава» тут невипадковий, як образ російської імперії, «тюрми народів», у нових історичних умовах існування якої продовжилось, як і продовжилася політика гноблення народів", - Микола Ткачук.

Мова кожного народу.

 Мова кожного народу

неповторна і – своя;

в ній гримлять громи в негоду,

в тиші – трелі солов'я.

На своїй природній мові

і потоки гомонять;

зелен-клени у діброві

по-кленовому шумлять.

Солов'їну, барвінкову,

колосисту – на віки –

українську рідну мову

в дар мені дали батьки.

Берегти її, плекати

буду всюди й повсякчас,

бо ж єдина – так, як мати,

мова в кожного із нас!

Оксана Забужко.

Моя Україна забула...

 Моя Україна забула

Сміятись. Вона гомонить.

Моя Україна не вщухла

Од прагнення жить.

Моя Україна не знає

Веселих світань.

Моя Україна палає

У мить догорянь.

Моя Україна тривожиться,

Бунтує, буя.

На чорнім рабованім торжищі

Вкраїна моя.

Її догоряє майбутнє

І тужить, ридає,

І в передвечірній сутіні

Лиш руки ламає.

І дивиться в небо — о, де вони

Надії і голуби?

Лиш демони, демони, демони

Старої ганьби.

Злітаються — ніби на здобич,

Злітаються спроквола

На роздоріжжя розтоптані,

Розіп'яті край села.

 Василь Стус.

Хахли.

 

В тиху вечірню годину почали ми гутірку. От і Марія Іванівна виговорилась: «Ми тоже хахли, я с Херсонской губернії – хахлушка. Но ми цівілізіруємся. Так точно, как і ви цівілізіруєтєсь – внося в хату вєнскую мєбєль. Так і ми цівілізіруємся, чтоби хахламі нє бить».
«По-нашому це не цивілізація. В нас тих, хто цурається рідної мови і рідного народу, називаємо ренегатами, зрадниками», - кажу відверто.
Зачувши ці слова присутній при цьому мій «опікун» Цюцюк негайно викликав мене по «господарському ділі», та як не зачне моралізувати: «Хочете, може, на Сибір? Вважайте, добродійко, а то з дітьми лишуся!»
Я порскнула сміхом на цю турботу про мене і повернулася до хати, не озиваваючись більше до Єрмолаєвих. Відкинула мене від них відверта заява відступництва.

Іванна Блажкевич, «СПОГАДИ».

Щоб жила УКРАЇНА.

 

Прийшла в нашу хату тривожна година,

Хай кожен збагне собі в безлічі справ:

Все мусим зробить, щоб жила Україна,

Щоб ворог підступний її не здолав.

І хай доведеться колись недоїсти,

Чи буде в кімнатах поменше тепла,

Але не дамо ми лихим терористам

Чіплять в нашім небі чужого орла.

Вже час позбуватись солодких ілюзій,

Прийшла до нас правди оголена мить.

Тож викреслімо того з переліку друзів,

Хто словом кривим нашу волю ганьбить.

Не будемо прати чужинські онучі,

Загарбництва ми розпізнали секрет.

Нехай не зупинить вкраїнську рішучість

Російських рекрутів жаркий міномет.

Ми єдністю нашою Матір утішим,

Не біймося схвалених небом щедрот.

Як будуть пани наші трохи бідніші,

Лише стане ближчим їм рідний народ.

В ці дні хай єднає нас думка єдина,

Ми зло в нашім домі долали не раз.

Все треба зробить, щоб жила Україна –

Сприймаймо цей заклик як Божий наказ.

Вадим Крищенко.

Затісно в цьому світі для живих.

 Затісно в цьому світі для живих,

для мертвих теж затісно. Скільки діла —

прожити вік, як мати жити вчила,

і що ж? То просто неспокутний гріх.

Гріх — жити в одногорлому плачі,

в тужінні одногорлому, в радінні

гріх жити одногорлому, в падінні

дозволено прожити. І мовчи,

що падаєш, кажи — ростеш увись,

кажи — міцнієш. Скільки того труду —

щасливо збавити літа-маруди

і так-то скрізь. І так-то скрізь. І скрізь.

О Боже, ти одна моя надія!

Повтору життьового я діждусь,

удруге хоч з землею поріднюсь,

бодай пізніше світ мене зогріє

своїм теплом. Я білий світ збагну

лиш той, що справді світ і справді білий,

де виснаження додає нам сили,

де щастя мить не схожа на вину,

де в горі не спогадують про помсту,

де в неміччі нам заздрість не збагнуть,

де тільки небо, молоде, як ртуть,

до вічності наверне, як до посту,

воно одне і завдає нам джосу.

Василь Стус.