Світ змінився на краще.

 Раніше світом керували розумні. Це було жорстоко.
Розумні примушували тупих вчитися. Тупим було тяжко.
Тепер світом керують тупі.
Це чесно, тому що тупих набагато більше.
Тепер розумні вчаться говорити так, щоб тупим було зрозуміло.
Якщо тупий щось не зрозумів, це проблема розумного.
Раніше страждали тупі.
Тепер страждають розумні.
Страждань поменшало, бо розумних все менше і менше.
Світ змінився на краще.

Михайло Жванецький.

Насправді людей дуже мало...

 Життя є таким, яким його зробили люди. Таке життя знищує порядних людей. Виживають, залишаються не зовсім порядні та зрадивші себе. Ніхто нас під карою смерті не заставляє красти, гвалтувати, вбивати. А від зради, чужоложства, мужоложства люди одержують задоволення. Щоб від цього всього не відмовлятися вигадують поважні причини (хвороби). Ліки ефективні створюють, щоб лікуватись від "хвороб", які є звичайними збоченнями.

Люди - бруд від якого часом годі відмитися. Задумайтеся чи варто ритись, берегти, сумувати, мати справу, на скільки варто занурюватися в бруд.

Квітки, пташок, пиво, ковбасу, сало любіть. Жінок кохайте. Поважайте себе. Не деградуйте до стану двоногої, вертикально стоячої біомаси . Чи будете ви поважати, чи не будете поважати двоногу, вертикально стоячу біомасу вона не стане людьми...

Як казав кардинал емерит Любомир Гузар - насправді людей дуже мало...

Одноклітинним організмам біомаси, котрі живуть самі для себе, немає різниці поважаєте ви їх, чи ні.

Незатишно в зимі...

 Незатишно в зимі і горобцю, й синиці,

Незатишно в зимі безкрилому мені.

Замерз горбатий звук, як старець, на дзвінниці,

Пославши позивні у далі крижані.

Порожні небеса ганяють хмари сині.

Розтерзана земля сивіє у снігах,

І тільки кров горить на вихудлій калині,

Мов тихий клич життя у мерхлих берегах.

Леонід Горлач.

Рідна мова.

 Мово рiдна, слово рiдне,

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

Тілько камiнь має.

Як ту мову мож забути?

Котрою учила

Нас всіх ненька говорити,

Ненька наша мила?

Як ту мову мож забути,

Таж звуками тими

Ми до Бога мольби слали

Ще дітьми малими;

У тій мові ми співали,

В ній казки казали,

У тій мові нам минувшість

Нашу відкривали.

Мово рідна, слово рідне,

Хто ся вас стидає,

Хто горнеться до чужого,

Того Бог карає;

Свої його цураються,

В хату не пускають,

А чужії, як заразу,

Чуму, обминають.

Ой тому плекайте, діти,

Рідну руську мову,

Вчіться складно говорити

Своїм рідним словом! –

Мово рідна, слово рідне.

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

Але камінь має!

Сидір Воробкевич

(1836-1903)

Нас – за 40 мільйонів.

 «Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритись з тим особливим «інтернаціоналізмом», який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас – за 40 мільйонів.
Зараз я читаю українську мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл... В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр – з горілкою і шароварами? Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, які завгодно, крім рідної», - Василь Стус (з листа до Андрія Малишка, 1962 рік).

Витоки кольорів українського прапора.

 Витоки кольорів українського прапора знаходиться у Руському королівстві ХІІІ століття. Герби з поєднанням синього і жовтого (золотого) кольорів – лев на синьому тлі – відомі ще з битви під Грюнвальдом 1410 року. У ХІХ столітті, під час Весни народів 1848 року, ці кольори стали національним символом українців Галичини, коли їх ухвалила Головна Руська Рада у Львові.

Шість найтяжчих злочинів проти дітей.

 «Під час повномасштабного вторгнення росія вбила 661 українську дитину, поранила 2203, зруйнувала понад 4500 шкіл і депортувала понад 19 тисяч дітей.
Зухвала і цинічна війна росії: мішень – українські діти. Після кожної атаки рф по мирних містах України ми знову і знову бачимо одне й те саме – вбиті діти, поранені діти, зруйновані долі.
Щодня росія вчиняє всі шість найтяжчих злочинів проти дітей, визначених Резолюцією Ради Безпеки ООН № 1261: убивства, поранення, напади на школи й лікарні, викрадення, депортації, вербування та сексуальне насильство.
Ми зробимо все, аби всіх воєнних злочинців – від виконавців до керівництва рф – було притягнуто до відповідальності. Час не стане на заваді. Ці злочини не мають строку давності», - генеральний прокурор України Руслан Кравченко.

Лебеді материнства.

 

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досада, не вертай до хати,

Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,

Лоскотали марево золотим сузір'ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмельні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Василь Симоненко,

весна 1962 року.

Розгортаю життя.

 

Розгортаю життя

як сувій полотна:

ось мережка гріхів

і низинка падінь.

Верховинка жадань,

яворівка притаєних прагнень.

Далі – хрестики чорні

моїх терпінь

і червона стебнівка

палкого кохання.

Ось гладинка жіночої ласки,

перетикання пестощів з ніжністю...

Ці нитки, ці голки.

Незаручені пальці в наперстках.

Все життя у шитті

і шиття, як життя.

Необвінчане моє життя,

мов сувій полотна.

Ірина Сеник.

В житті моєму теж був Бабин Яр.

В житті моєму теж був Бабин Яр:

Ішли по вісім вулицею міста –

діди, чоловіки, жінки і діти –

і понад ними нісся дивний гул:

мов стогін сотні скарг, немов скигління,

мов здавлений у горлі дикий плач.

Попереду сивоволосий муж –

високий, у розстебнутій сорочці,

з піднятою угору головою –

це наш знайомий, Гольдберг, наш сусід.

Він був не раббі – він був тільки лікар,

він філософію любив і був музика.

(Звичайно він життя лиш рятував,

та довелося рятувати гідність).

Довкола ліс багнетів на рушницях –

конвой із педантичних молодців.

Шоломи світять в сонці, мов на свято,

і блиск іде від чищених чобіт.

Чи хлопці ці також читали Гете

і слухали «Тангойзера» й «Ізольду»?

Чи й серед них – філософи й музики?

Мені дванадцять років. Від вікна

мене насилу відтягає мати.

Вона стискає у зубах п’ястук

і кров із пальців маже їй обличчя.

Мене кладуть у ліжко. Я в гарячці.

Мені ввижається в стіні розбитий череп.

Немає тільки батька. Він – в стодолі,

в чужім селі, заритий в сіно, скрився

перечекати ніч, що вдень настала.

Та він – не сам. Із ним сусід наш, Гольдберг,

син лікаря, філософа й музики.

Марта Тарнавська. 

Мово рідна!

 Мово рідна!

Колискова

Материнська ніжна мово!

Мово сили й простоти, –

Гей, яка ж прекрасна Ти!

Перше слово – крик любови,

Сміх і радість немовляти –

Неповторне слово "Мати" –

Про життя найперше слово...

Друге слово – гімн величний,

Грім звитяг і клекіт орлий, –

Звук "Вітчизни" неповторний

І простий, і предковічний...

Ну, а третє слово – "Мила" –

Буря крові, пісня рвійна

І така, як пах любистку,

І така, як мрійка мрійна...

Перейшов усі світи я –

Є прекрасних мов багато,

Але першою, як Мати,

Серед мов лиш ти є.

Ти велична і проста.

Ти стара і вічно нова.

Ти могутня, рідна мово!

Мово – пісня колискова.

Мова – матері уста.

Іван Багряний,

Хабаровськ, 1937 р.

Ви обернули в олжу!

 Так, я складав натхненні оди,

Пісні компартії, москві,

Бо обіцяли рай свободи,

Де рівні мови і народи,

Щасливі люди трудові.

Повірив я в казки чудесні,

Бо справедливості жадав.

Та на мої натхнення чесні

Сотав свої студені персні

Самодержавія удав.

Дмитро Павличко,

(28 вересня 1929 року - 29 січня 2023 року).

"Почуття патріота , Україна для якого – «уся охорона», усі сили, доля, вступили в непримиренну суперечність з імперською шовіністичною політикою кпрс. Поет розчарувався в ідеалах, які проповідували комуністи, бо «те все, в що я несхитно вірив, ви обернули на олжу!». Він вірив у леніна, як у Шевченка, Франка, але переконався, що ним накреслена дорога – «то хибна була дорога, бо імперська червона тога пожерла стяг робітників», від ідеалів революції нічого не залишилося. Образ «самодержавного удава» тут невипадковий, як образ російської імперії, «тюрми народів», у нових історичних умовах існування якої продовжилось, як і продовжилася політика гноблення народів", - Микола Ткачук.

Мова кожного народу.

 Мова кожного народу

неповторна і – своя;

в ній гримлять громи в негоду,

в тиші – трелі солов'я.

На своїй природній мові

і потоки гомонять;

зелен-клени у діброві

по-кленовому шумлять.

Солов'їну, барвінкову,

колосисту – на віки –

українську рідну мову

в дар мені дали батьки.

Берегти її, плекати

буду всюди й повсякчас,

бо ж єдина – так, як мати,

мова в кожного із нас!

Оксана Забужко.

Моя Україна забула...

 Моя Україна забула

Сміятись. Вона гомонить.

Моя Україна не вщухла

Од прагнення жить.

Моя Україна не знає

Веселих світань.

Моя Україна палає

У мить догорянь.

Моя Україна тривожиться,

Бунтує, буя.

На чорнім рабованім торжищі

Вкраїна моя.

Її догоряє майбутнє

І тужить, ридає,

І в передвечірній сутіні

Лиш руки ламає.

І дивиться в небо — о, де вони

Надії і голуби?

Лиш демони, демони, демони

Старої ганьби.

Злітаються — ніби на здобич,

Злітаються спроквола

На роздоріжжя розтоптані,

Розіп'яті край села.

 Василь Стус.

Хахли.

 

В тиху вечірню годину почали ми гутірку. От і Марія Іванівна виговорилась: «Ми тоже хахли, я с Херсонской губернії – хахлушка. Но ми цівілізіруємся. Так точно, как і ви цівілізіруєтєсь – внося в хату вєнскую мєбєль. Так і ми цівілізіруємся, чтоби хахламі нє бить».
«По-нашому це не цивілізація. В нас тих, хто цурається рідної мови і рідного народу, називаємо ренегатами, зрадниками», - кажу відверто.
Зачувши ці слова присутній при цьому мій «опікун» Цюцюк негайно викликав мене по «господарському ділі», та як не зачне моралізувати: «Хочете, може, на Сибір? Вважайте, добродійко, а то з дітьми лишуся!»
Я порскнула сміхом на цю турботу про мене і повернулася до хати, не озиваваючись більше до Єрмолаєвих. Відкинула мене від них відверта заява відступництва.

Іванна Блажкевич, «СПОГАДИ».

Щоб жила УКРАЇНА.

 

Прийшла в нашу хату тривожна година,

Хай кожен збагне собі в безлічі справ:

Все мусим зробить, щоб жила Україна,

Щоб ворог підступний її не здолав.

І хай доведеться колись недоїсти,

Чи буде в кімнатах поменше тепла,

Але не дамо ми лихим терористам

Чіплять в нашім небі чужого орла.

Вже час позбуватись солодких ілюзій,

Прийшла до нас правди оголена мить.

Тож викреслімо того з переліку друзів,

Хто словом кривим нашу волю ганьбить.

Не будемо прати чужинські онучі,

Загарбництва ми розпізнали секрет.

Нехай не зупинить вкраїнську рішучість

Російських рекрутів жаркий міномет.

Ми єдністю нашою Матір утішим,

Не біймося схвалених небом щедрот.

Як будуть пани наші трохи бідніші,

Лише стане ближчим їм рідний народ.

В ці дні хай єднає нас думка єдина,

Ми зло в нашім домі долали не раз.

Все треба зробить, щоб жила Україна –

Сприймаймо цей заклик як Божий наказ.

Вадим Крищенко.

Затісно в цьому світі для живих.

 Затісно в цьому світі для живих,

для мертвих теж затісно. Скільки діла —

прожити вік, як мати жити вчила,

і що ж? То просто неспокутний гріх.

Гріх — жити в одногорлому плачі,

в тужінні одногорлому, в радінні

гріх жити одногорлому, в падінні

дозволено прожити. І мовчи,

що падаєш, кажи — ростеш увись,

кажи — міцнієш. Скільки того труду —

щасливо збавити літа-маруди

і так-то скрізь. І так-то скрізь. І скрізь.

О Боже, ти одна моя надія!

Повтору життьового я діждусь,

удруге хоч з землею поріднюсь,

бодай пізніше світ мене зогріє

своїм теплом. Я білий світ збагну

лиш той, що справді світ і справді білий,

де виснаження додає нам сили,

де щастя мить не схожа на вину,

де в горі не спогадують про помсту,

де в неміччі нам заздрість не збагнуть,

де тільки небо, молоде, як ртуть,

до вічності наверне, як до посту,

воно одне і завдає нам джосу.

Василь Стус.

Моя любов.

 

Вона так гарна, сяє так

Святою, чистою красою,

І на лиці яріє знак

Любові, щирості, спокою.

Вона так гарна, а проте

Так нещаслива, стільки лиха

Знесла, що квилить лихо те

В її кождіській пісні стиха.

Її пізнавши,чи ж я міг

Не полюбить її сердечно,

Не відректися власних втіх,

Щоб їй віддатись доконечно?

А полюбивши, чи ж би міг

Я божую її подобу

Згубити з серця, мимо всіх

Терпінь і горя аж до гробу?

І чи ж перечить ся любов

Тій другій а святій любові

До всіх, що ллють свій піт і кров,

До всіх, котрих гнетуть окови?

Ні, хто не любитть всіх братів,

Як сонце боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно!

ІВАН ФРАНКО

27 іюня 1880 року

Спокуса.

 І знову думи - репані, камінні,

Як жорна, мелють біль у голові:

Немає нам життя на Україні,

У ріднім краї - гнані й ледь живі.

Ми вічні жертви голоду й сибіру,

Без імені, без Бога й булави,

Розіпнуті за волю і за віру,

Запобігаєм ласки у москви.

Народе мій! Чи та важка спокута

Вже на роду написана тобі,

Що ти, мов раб, закоханий у пута,

Зневірився в нерівній боротьбі?

В твоїх могилах, славою покритих,

Лежать твої потуплені шаблі,

А ти безславно ходиш в посполитих,

З тавром раба та блазня на чолі.

Ти зрікся мови й гинеш, без'язикий,

Твоя душа - як чайка степова,

Уже й твій дух, народе мій великий,

Із тебе прагне вирвати москва!

Чому ти вічно мучишся, народе,

Як віл в ярмі, не важишся на змаг? -

Твоя земля нічого вже не родить,

Лиш кості тих, що згинули в боях.

Іван Гнатюк

(27.07.1929 р. - 05.05.2005 р.).

BLEK LABEL.

у бога на серці є грубий рубець

і чорна як нічка мітка

він знає що світу давно вже кінець

і це багатьом помітно

що світ був би кращий цілком без людей

пташиний скажімо чи рибний

та в бога немає подібних ідей

бо все це йому обридло

то ж все протікає як може текти

і все пролітає як може

і звідси ніяк не вдається втекти

і бог в цьому не допоможе

бо в нього на серці - межа і рубіж

а ми живемо за ними

можливо що хтось уже пригострив ніж

і тихо стоїть за дверима

де валить на повну густий драм'н'бейс

і дійсність вібрує у трансі -

титанік іде у рекордний рейс

в фіналі нічного сеансу

а небо вогнями горить під кінець

зірки виникають нізвідки

і вже не помітні

ні грубий рубець

ні чорна як нічка мітка

Юрій Іздрик.

Прокляття.

Свобода! Свобода! – до одуріння:

Правда! Братерство! – до апотеозу.

І загнане в дошку дубове сумління,

Й наждачним папером обтерті сльози.

Хай будуть прокляті рабські окови,

Тюрми, заслання і вовчі зуби.

Той прапор червоний від нашої крови,

Що людство веде до згуби!

Зеновій Красівський

Мойсею, що дадуть твої скрижалі...

 Мойсею,що дадуть твої скрижалі

сліпій, глухій, притупленій юрбі -

прозріння й віру? Ну, а далі, далі...

Яку могилу вириють тобі,

яку вготують пастку чи гадючник,

яку пожежу чи трясовину,

яким мечем тобі у спину влучать,

яку заслугу приймуть за вину,

якою ложкою осквернять язики,

яким залізом пам'ять відсічуть,

які помутять чистокровні ріки,

куди вони і звідки потечуть?

Ото ціна, ото страшна офіра

тобі, Мойсею, за твої ж слова!

Вдесяте, всоте похитнеться віра,

коли бездумно вродить голова.

Ірина Вовк.

Слово, чому ти не твердая криця.

 

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так гостро іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб'єш...

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою...

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

Леся Українка

1896 рік.

Національний гніт краю.

 "Жорстоким у часи пацифікації (пацифікація (лат.) - придушення революційних виступів за допомогою каральних загонів) був і національний гніт краю. Коли екзикутори зустрічали сільського хлопця або дівчину у вишитій сорочці, кричали: "Бити кабана, бо він смердить УКРАЇНОЮ!". А потім провадили фізичну розправу.
Польські окупанти ставили за мету витравити із свідомості населення Західної України навіть назву краю. Було заборонено вживання слів "УКРАЇНА", "ЗАХІДНА УКРАЇНА", "ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ". Заборонялось розмовляти поукраїнськи. Як писав журнал "Західна Україна", карателі нищили українську культуру в установах, у будівлях, у людях, у книжках, навіть у словах, бо слово "УКРАЇНЕЦЬ" стало забороненим, і погромники, самі вживаючи слово "русин", змушували й інших це слово вживати. Прикладом цього може служити побиття майже до смерті комендантом жандармерії студента Л. Федоровича із села Заліжців Зборівського повіту Тернопільського воєводства, який сказав, що українська мова має такі ж права, як і польська", - Василь Чоповський.

Україна мовить.

Мій синку, ти би менш балакав,

Сам над собою менше плакав,

На долю менше нарікав!

На шлях тернистий сам подався

І цупко по тернах подрався, —

Чого ж ти іншого чекав?

Сам знав, що гола я і вбога,

І до мойого ти порога

Прийшов, захтів служить мені.

Ну, в мене слугам плати скупо,

А нарікать на мене глупо…

Просила я тебе чи ні?

І що тобі за кривда сталась?

Що підняли на тебе галас:

“Не любить Русі він ні раз!”

Наплюй! Я, синку, ліпше знаю

Всю ту патріотичну зграю

Й ціну її любовних фраз.

Що проживеш весь вік убого?

Значить, не вкрав ніщо ні в кого,

А чесно працював на хліб.

Та й те подумай ще, будь ласка:

Твойого “я” найкраща частка

З тобою враз не ляже в гріб.

Іван Франко.

Господу Богу все добре вдалося...

 "Господу Богу все добре вдалося — і народження людини, і юність, і зрілість. А ось старість — ні. Ідеш по вулиці, а ноги підкошуються. І думаєш: ще недавно бігав, куди все поділося? Адже в людині тільки тіло старіє, а душа залишається молодою", -  Богдан Ступка (27.08.1941 рік - 22.07.2012 рік).

Два різної "породи дерева в лісі народів".

 Не гойдались в одній колисці росія й Україна, бо мабуть, ще тоді росія викинула б Україну з тої колиски, як потім невтомно викидала з історії. Україна й росія - не "одного кореня калина", як би не римували це запобігливо колоніальні поети. Україна й росія - два різної "породи дерева в лісі народів", посаджені долею поряд. Із різним корінням, кроною і цвітом, із різним, несхожим світом. Це потверджують і фольклор, і звичаї, і спосіб жити - різні в обох народів, за чим стоять різні первні (хліборобський в українців і кочовий у росіян) і різні національні характери, різний космо-психологос.

Свіжа могила, тиша...

Свіжа могила, тиша... її незбагнеш.

Церква принишкла. Люди пішкують додому.

Жити живеш, та руки на грудях складеш,

Очі закриєш – і це вже по всьому, по всьому...

Вітер жорсткий, трави, мов роки горта,

Вічність стоїть із мертвою і живою водою.

Страшно мовчить і нічого уже не пита,

Нас розділя по цей і по той бік з тобою.

Розпач і жаль не вмістити в гарячих сльозах,

Дзвони церковні мову ведуть з небесами.

В серці, здається, вбитий біблійний той цвях

І воскреслий Христос уже ходить нечутно між нами.

Марія Людкевич.

Ми, українці.

 "Ми, українці, не сміємо лишатись лише пасивним глядачами, які лише час від часу приглядаються до бурхливих змагань, в яких беруть участь інші. Ні, ми мусимо бути активними учасниками в не менш великих змаганнях, змаганнях до відродження і віднайдення всього того, що довгі десятиліття гнітив в нашому народі той злочинний світ, який нарешті валиться. Ми мусимо великими спільними зусиллями нищити ту їдку отруту, що хотіла випалити в душах українців зі східних земель кожне найдрібніше почуття, з якого складається велика національна свідомість, національна гідність, національна окремішність, а передусім - почуття нерозривної національної спільноти.", - Олена Теліга (21 липня 1907 року - лютий 1942 року), поетка, публіцистка, діячка ОУН.

Так виникає нація героїв.

 "Це героїчний народ. Так виникає нація героїв. Десь у мене написано: «Росли, росли, і виросли хлоп’ята». Їх тепер зустрічають в селах на колінах... Страшно багато загинуло.
Достойнішого народу, ніж українці, зараз нема. Витримати війну з такою державою як росія... Дозвольте, знову процитую себе: «росія це велика сила, усіх би знищила до тла. Фашистське тісто замісила – сама не знає, що спекла». Вони досі шукають тут Бандеру. Побачивши наших героїчних хлопців біля Чонгара (сказали): «А, ето хохли». Хохлів нема! Є нація. Справжня нація. І в Європі, здається, зараз це відчули. Бо витримати таку війну, як українці, і не здатися – багато хто з європейців цього не розуміють. Ось вони Євросоюз зробили, підписали – мовляв, більше не буде війни. Так у ХІХ ст. олександр І зробив «священний союз», що «нікогда больше», пожали один одному руки і роз’їхались. І що? Священний союз розсипався, Ліга націй теж. Зараз ООН самі бачите в якому стані.
А українці борються! Я й раніше підозрювала, що ми себе недооцінюємо. Нам нав’язали меншовартість. Я ніколи не розуміла, що таке меншовартість! Я якось написала, що щоб встати з колін, треба на них встати", - Ліна Костенко.

Не цурайтесь мови - мови тата й мами.

Не цурайтесь мови – мови тата й мами,

Мови діда й баби, предків наших всіх.

Бо її цуратись – сором непошани,

Бо її цуратись – перед Богом гріх!

На землі народів Бог створив багато

І подарував їм скарб усяких мов,

А у кожну мову, гарну і багату,

Вклав Cвою небесну ніжність і любов.

Всі народи світу – то Господні діти,

Всіх народів мови – то Господній дар,

Але мова мами – найрідніша в світі,

В ній є все: і святість, і краса, і чар.

Роман Завадович.

Яка дика епоха!

 «Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші генії нації – Шевченко, Гоголь, Сковорода – все життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя Сковорода... Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?», - запис у щоденнику Олеся Гончара.

16 липня 2025 року шоста річниця набрання чинності Закону про мову.

 "Сьогодні шоста річниця набрання чинності Закону про мову. Закону, який є одним із ключових для існування України як держави, який захищає нашу ідентичність, наше майбутнє і наш розвиток. Недаремно відразу після його прийняття вороги України, які становили собою різні псевдоопозиційні проросійські сили, намагалися оскаржити цей закон в Конституційному суді.
Закон працює. Частка української мови невпинно зростає в усіх сегментах суспільного життя і це дуже непокоїть не лише наших колаборантів, а й росію, яка мовне питання зробила одним з ключових для обгрунтування своєї війни проти України. Вони прийшли сюди нібито захищати російську мову і дотепер вони вимагають від нас скасувати Закон про мову й запровадити російську як другу державну.

Це той стовп, який тримає наше майбутнє, і ми маємо все зробити, щоб захистити закон і захистити українську мову.", - автор Закону про мову Микола Княжицький.

Вже день давно заснув у чорних травах.

Вже день давно заснув у чорних травах

І ліс із лап струсив на землю сни.

Стояла ніч, таємна й кучерява,

І сходив місяць в небо по росі.

І мружились до неба таємниці,

І казка йшла із різьбленим ціпком,

Несла в руці нестиглі ще суниці

Й настояне на травах молоко.

І було всюди тихо і цікаво,

Хитались зорі, срібні і німі,

І я ішла, бо я чомусь не спала,

Шукала сон в замріяній траві.

А потім день збудивсь у чорних травах

І мрія стала тільки білим сном,

Лиш я у шумі дня в руці тримала

Настояне на казці молоко.

Софія Когут.

 

Молитва за Україну.

 Боже великий, єдиний,

Нам Україну храни,

Волі і світу промінням

Ти її осіни.

Світлом науки і знання

Нас, дітей, просвіти,

В чистій любові до краю,

Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,

Нам Україну храни,

Всі свої ласки-щедроти

Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,

Дай доброго світу,

Щастя дай, Боже, народу

І многая, многая літа.

Кониський Олександр Якович.

Мова.

 

Мова народилась не з крику,

Знаєте, хто мову народив, - 

Люди вільні і уже не дикі,

Бо сміятись вміли із біди.

Як з висот пташиного польоту

Отоді і кинув хтось: "Си... Ни!"

А ліси відлунювали: "Хто-о то?"

А раби: "І того розіпни!"

Чути кроки віку - Командора,

Доганяєм Бога. Біжимо.

У гнізді, що на даху собору,

Вже зібрались душі для розмов.

І говорять мовчки. А словами

Думають. Про зорі, про дітей...

Чи слова це - "УКРАЇНА", "мама"?..

Ні. Це просто дихання святе.

Ігор Павлюк.

Якби ти знав, як много важить слово.

 Якби ти знав, як много важить слово,

Одно сердечне, теплеє слівце!

Глибокі рани серця як чудово

Вигоює — якби ти знав оце!

Ти, певно б, поуз болю і розпуки,

Заціпивши уста, безмовно не минав,

Ти сіяв би слова потіхи і принуки,

Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, —

Якби ти знав!

Якби ти знав, які глибокі чинить рани

Одно сердите, згірднеє слівце,

Як чисті душі кривить, і поганить,

І троїть на весь вік, — якби ти знав оце!

Ти б злість свою, неначе пса гризького,

У найтемніший кут душі загнав,

Потіх не маючи та співчуття палкого,

Ти б хоч докором не ранив нікого, —

Якби ти знав!

Якби ти знав, як много горя криється

У масках радості, байдужості і тьми,

Як много лиць, за дня веселих, миється

До подушки горючими слізьми!

Ти б зір свій наострив любов’ю

І в морі сліз незримих поринав,

Їх гіркість власною змивав би кров’ю

І зрозумів весь жах в людському безголов’ї,

Якби ти знав!

Якби ти знав! Та се знання предавнє

Відчути треба, серцем зрозуміть.

Що темне для ума, для серця ясне й явне…

І іншим би тобі вказався світ.

Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги

Була б несхитна, ясна путь твоя.

Як той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих,

Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних, вбогих:

“Не бійтеся! Се я!”

Іван Франко.

Молитва за рідну мову.

 Боже, Отче милостивий,

Ти нам дав ту мову красну,

Поміж мовами найкращу,

Нашу рідну, нашу власну.

Тою мовою співала

Нам, маленьким, наша мати,

Тою мовою навчала

Тебе, Боже, прославляти.

Тою мовою ми можем

Величатись перед світом,

Бо між мовами ця мова -

Мов троянда поміж цвітом.

Хоч би й хто напастував нас,

Хоч би й хто посмів грозити, -

Дай нам силу, дай відвагу

Рідну мову боронити.

Поможи, Небес Владико,

Хай буде по Твоїй волі,

Щоб та мова гомоніла

Вільно: в хаті, церкві, в школі.

Дай діждати пошанівку

Рідного святого слова,

Щоб цвіла на славу Божу

Наша українська мова!

Юрко Шкрумеляк.

Посередність не здатна створювати.

 

"Ідіот знову став президентом. Не випадково, не за помилкою, не через збої машини для підрахунку бюлетенів. А цілком свідомо, руками мільйонів виборців, які вдруге вирішили, що найвищу посаду в найпотужнішій країні світу має посісти людина, яка не може сформулювати думку довше 140 символів і називає диктатора своїм другом.
Це вже не криза - це епоха, в якій ідіотизм став політичною програмою, а некомпетентність - стилістикою лідерства. Це навіть не трагедія - це фарс, який уже втратив свою смішність. Бо тепер нас убивають цілком буквально: разом із ППО з нового пакета допомоги Трамп викинув із нього відповідальність...
Коли ідіот приходить до влади, він не будує систему - він її знищує. Бо система вимагає зусиль, знань, діалогу, відповідальності. А він хоче тільки влади - без утримання. Він боїться розумних - і оточує себе ще слабшими. Він не потребує критики - і перетворює будь-яку незгоду на зраду. Так виникає екосистема лояльних посередностей, які вміють лише одне: вгадувати, що скаже бос.
Це не особливість Трампа - це універсальна хвороба всіх трампів. Їхній стиль - це страх перед складним. Їхнє правління - це кастинг на найвищий рівень підлабузництва. І найстрашніше: вони не залишають після себе нічого, крім руїн. Бо посередність не здатна створювати - вона тільки повторює імітацію", - Владислав Смірнов.

Я так люблю твої суворі чари.

 Я так люблю твої суворі чари,

Люблю твій дзвін і пороховий хрип,

Тобою завжди я і жив, і марив,

Сміявсь і плакав під шуміння лип.

Мені з тобою море по коліна

І ні по чому каторжні труди,

Моя вкраїнська мово солов’їна —

Джерельний струмінь свіжої води.

Василь Симоненко.

Вже недовго чекати на чудо.

 Вже недовго чекати на чудо,

Долетить на Дніпро луна,

І відроджена встане й буде

Королівною бранка сумна.

Буде скиглити чайкою мати,

Виряджаючи в поле синів.

І везтимуть, везтимуть гармати

Під козацький бадьорий спів.

Від Полтави до Харкова й Курська

Попливе синьо-жовтий стяг.

Не Дмитрій це і не Курбський

До Москви прокладатиме шлях.

Не раба, бо царям посилає

За зневагу прокльонів лють,

Але світлого мого краю

Переможна й кривава путь.

Але помсту царям і совдепам

За затоплені кров’ю поля,

За нездійснені сни Мазепи

Понесе УКРАЇНА моя.

Наталія Лівицька-Холодна

(15.06.1902-28.04.2005).

Зажерливі сусіди.

"Ось уже понад п'ять сотень літ розчахують предковічне дерево народу нашого зажерливі сусіди, розділяють нас на козаків і гречкосіїв, православних і уніатів, правобережних і лівобережних, східних і західних, врешті - на страхітливих бандерівців і лаповухих "совєтів", на капосних екстримістів і слухняних обивателів... Розчахують, бо тільки так можуть дістати плоди нашого древа, а дуже вже вони смачні, ой як хочеться побільше їх нарвати...
І, треба визнати, не так уже й тяжко нас розчахувати - дуже крислате дерво, дуже вже ми різні. Але в різності тій - наше багатство, наша привабливість для світу, цінність для цивілізації, різні - значить неповторні, самобутні, невпокорені, самодостатні. Якраз наша несхожість - найвірніша ознака єдності, однокорінності. Бо ж коли звалювалася на наше древо небосяжна скеля дійсно смертельної небезпеки, ставалося чудо: на очах зросталися розчахнуті віти і, сплітаючись одні з одними, знов оберталися на могутню крону, знову дерево витримувало удар, що, здавалося, усе знищить. І так уже кілька разів", - Василь Пахаренко.

 

Кожна цифра - це зруйноване дитинство.

 “Станом на 4 червня 2025 року внаслідок збройної агресії р(ідкісних) ф(екалій) постраждало понад 2606 діток. Загинуло 631 маленьке життя. Понад 1975 діточок дістали поранення. Ще 2244 дитинки вважаються безвісти зниклими.
Від початку бойових дій р(ідкісних) ф(екалій) було депортовано або примусово переміщено понад 19 тисяч українських діток, додому наразі вдалося повернути лише 1345 із них.
Кожна цифра — це зруйноване дитинство, обірвані мрії та батьківські серця, які назавжди залишилися з порожнечею. Але ми пам’ятаємо кожну дитину. Ми не забудемо. Ми зробимо все, щоб винні були покарані, а ті, хто ще чекає — повернулися додому”, – ювенальна поліція.

Прощавай Польща.

 

"Демократія в Польщі зазнала краху 1 червня 2025 року. Не тому, що немає вільних виборів. Не тому, що половина суспільства має праві та консервативні погляди. Демократія базується на таких цінностях як чесність, правда, порядність, повага. Натомість половина польського суспільства вперше в історії обрала президента, який є сутенером, звідником, повією, шахраєм, лихварем, брехуном і наркоманом з великою підтримкою католицької церкви, яка нібито проповідує євангельські цінності.
Польща - моя батьківщина, але це вже не моя країна. Поки що я йду у внутрішню еміграцію у світ природи, музики й книг. Що буде далі, я не знаю. Заради свого психічного здоров'я я перестаю читати про те, що буде відбуватися в Польщі. Перестаю коментувати поточні події. Я мушу подбати про себе. Прощавай, Польща", - Лех Валенса.

Свобода - це можливість робити добро.

"Свобода – це можливість робити добро. Ми люди, і ми вільні. А це значить, що ми маємо право робити добро. Звичайно, ми можемо помилятися, але основний сенс свободи – людина не має права чинити зло. Натомість незалежність – це свобода від зовнішніх впливів. Незалежність – це не сваволя. Незалежність – це політичне поняття. Отже, у наші часи цілій державі, цілому народу випала нагода діяти задля власного блага. І відтепер людина просто зобов’язана бути творчою, патріотичною, свідомим християнином – громадянином своєї держави", – єпископ-емерит УГКЦ, кардинал Католицької церкви Блаженнійший Любомир Гузар (26 лютого 1933 року - 31 травня 2017 року).