Люди не завжди чесні з собою…
Люди не зовсім чесні з собою…
Люди не завжди зовсім
чесні з собою…. Здається це найкращий варіант.
Більшість людей бачить речі не такими, якими вони є
насправді, а такими якими вони б хотіли ці речі бачити. Незначна кількість людей…
Одиниці бачать речі такими якими вони є, вірно їх оцінюють, називають їх своїми
іменами. Так було. Так є. Нажаль так буде і в майбутньому.
У збірнику «НА ПОРОЗІ НОВОЇ УКРАЇНИ» випущеному в 1918
році пан Михайло Грушевський назвав декілька речей своїми іменами.
«Я скажу різко,
але справжніми словами: се духовне холопство, холуйство раба, котрого так довго
били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили
прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіристом. Російські
белетристи закріпили в художній формі тип такого холопа, і я ще раз вибачаюсь
за грубе слово: таким холопством вважаю ту вірність, ту служебність не за
страх, а за совість, глибоку і необориму, поколіннями виховану, яку українське
громадянство виявляло – в одних частях менше, в інших більше – супроти
державних, культурних і національних інтересів Росії й великоруського народу.
Початки її лежали в мотивах самих не ідеальних: користі і
страху. Заходи коло московської милостині для церков і монастирів, царського
«жалування» для козацького війська були першим початком. За сим, по з’єднанню
України з Москвою, пішли вислужування перед московським правительством для
своєї приватної користі – для маєткових надань, для жалування. Ще далі –
забігання коло урядів в козацькім війську, яким фактично стало розпоряджатися
московське правительство, а потім – з заведенням московського урядування, вся
та неутолима «охота до урядів, а особливо до жалування», яка всю українську
інтелігенцію перетворила в одну масу кандидатів на царські посади, затопила
Петербург хмарою земляків-поганців, описаних Шевченком у його «Сні», і
покоління українського громадянства стала виховувати в переконанні, що зміст і завдання життя се «служба»,
«царська служба», щастя чоловіка – се вислужитись, найгірше нещастя – необачним
учинком, нелояльністю, «хохломанством» чи «українофільством» загородити собі
дорогу до сього, зіпсувати свою службову кар’єру.
В тім же напрямі впливав інший невисокої моральної
вартості мотив – страх. Від перших своїх стріч з українською людністю
московське правительство тероризувало її незвичайно. Карна система на Україні
від початків історичного життя у всі часи не визначалась суворістю. Чужоземні
карні кодекси, які містили в собі суворі кари на тілі, калічення, кару смерті в
різних нелюдських формах, - візантійські, середньовічні німецькі не приймались
українським життям. Кара смерті практикувалась рідко, звичайно заступалась
в’язницею або вигнанням, і такі кари московські, як «нещадне биття» батогами
або палицями за найрізніші, зовсім несерйозні провини, калічення, засилання в
Сибір з відібранням маєтку «на государя» для української людності були чимсь
жахливим невимовно. Можливість впасти в руки московської адміністрації й
підпасти таким карам лякала Українців незвичайно. А такі факти московської кари
«за зраду» почали вживатись незвичайно широко і робили на українську людність
враження незвичайно гнітюче.
Спомини «Історії Русів» про сі московські кари й
екзекуції на Україні в першій половині вісімнадцятого віку віддають сі почуття
страху й огиди перед сим московським «таїнством», якими було перейняте
українське громадянство. З покоління в покоління виховуючись в панічнім страху
перед сим терором, психологічно незрозумілим і органічно противним українській
природі, українська людність тратила кінець кінцем всяку психічну відпорність
перед ним і виявляла незвичайну податливість на вимоги московської політики, за
котрими стояла ся система кар. І от поставлене перед вибором між московським
катуванням і московським жалуванням українське громадянство й виробляє у себе
сей ганебний тин «самовідреченого» служальця, хама московського, який не тільки
служить до самозабуття, готовий віддати всяку національну позицію, всякий
національний інтерес московській політиці, але й підводить під се ідеологічні
підстави. Виступають українські ідеологи монархізму, від різних Шельменків до
геніального Гоголя, одного з найбільш яскравих показчиків – при всій геніальній
інтуїції – сеї громадсько-політичної деморалізації українського громадянства, «роздвоєння»
його душі. У Гоголя воно веде свій початок ще з дитячих літ (як показує його
листування) – з виховання в поняттях тодішньої служальської української
старшини. Він і вмирає жертвою сього психологічного надлому. Але менш тонкі
духовні організми живуть, процвітають, плодяться і множаться, заповняють
українську землю і володіють нею. Інші розпинаються за єдинство руського народу
і Російської держави, доводять, що всякі традиції української політичної
окремішності давно пережились, і трудно відроджувати їх – се робота реакційна,
не демократична, бо розвій демократизму і освіти, поступу взагалі веде Україну
до європеїзму через російську культуру, тільки через неї, і всяке ухилення від
неї являється гріхом проти культури взагалі. Доказують, що російська культура
так глибоко ввійшла в українське життя, в українську плоть і кров, що Тургенєв
і Пушкін для Українця являються такими ж близькими, національними
письменниками, як Шевченко, і російська літературна мова Українцям ближча ніж
«видумана» українська і т.д.
Всіми сими парадоксами й натяганнями, повторюваними так
довго, що їм починали справді вірити ті, котрі їх повторювали, замазувано,
масковано, заслонювало ту велику історичну, культурну, психологічну, всяку,яку
хочете межу, яка від віків розділила Україну від Московщини, український народ
від московського. Не добачити її могли тільки люди в шорах, засліплені й
оглушені тими фальшивими, століттями повторюваними фразами. Реальні факти на
кожнім кроці говорили про глибоку антитезу сих двох близьких по крові, а
відмінних духом народів, і мабуть аж нинішнє «велике потрясіння», сей кровавий
напад більшовиків на «хохлів» і огонь руїни знищить ті шори, ті пов’язки, котрі
лежали на очах українських громадян і не давали їм орієнтуватись в реальних
фактах»…
А я що? Я нічо. Найбільшою та найжахливішою помилкою
людей є руйнування держави заради життя у вигаданому світі…
Завжди будуть особи, які майстерно будуть використовувати
людське бажання жити в вигаданому світі.
Огидні люди роблять життя огидним… Огидне життя робить
людей огидними…
Немає коментарів:
Дописати коментар