На сповіді.

Ми всі потрохи…
Губимо Вкраїну.
Глибокі тіні – на ясне чоло!
Той викрав в неї пісню лебедину.
А той собі зломив своє крило.
А той посіяв вітер.
На руїнах!
Аби останні замести сліди…
Щодня в журі палає журавлина.
Луна щоночі падає. В льоди!

…Ми всі потрохи любимо Вкраїну.
Ну, як її, скажімо, не любить?!
Крізь сльози, а сміється.
Мов дитина.
Покорена, нескорено ячить!
В шапках козацьких сивіє чуприна.
І сумно по могилах козакам…
Ми всі потрохи згадуєм Вкраїну,
Коли це вигідно буває нам.

Але коли вона в неславі гине…
Несе вдовині сльози.
По росі.
Коли її, невинну, судять сину,
Чи ж пригортаємось до неї всі?!
Коли недоля круто гне їй спину,
Чому ти, дочко, не зупиниш час?!
…Ми всі шануємо тоді Вкраїну,
Коли вона віншує щедро нас.

…І знову вкотре, знову – Божий глас.
І в котре хмари – споловілим клином!
Бодай на сповіді, признаймось раз:
Ми всі потрохи губимо Вкраїну.
 
АНТОНІНА ЛИСТОПАД