Востаннє ця облізла електричка,
старенький ранок кашляє в перон...
Є в осені така невчасна звичка -
гасити небо розпачем ворон.
А місто, що готується до свята,
десь палить гріх і виметений гній...
Є в осені властивість забувати
усіх, навік загублених у ній.
І плаче хтось про листя під гітару,
щоб двоє в парку слухати зійшлись...
Є в осені потреба мати пару,
щоб стати знов самотньою колись.
Чиїхось правд обдумана суміжність
ні-ні та й розлипається в дощах...
І зостається в осені - лиш ніжність,
а може просто вогкість на очах.
Роман Скиба.
Немає коментарів:
Дописати коментар