І знову думи - репані, камінні,
Як жорна, мелють біль у голові:
Немає нам життя на Україні,
У ріднім краї - гнані й ледь живі.
Ми вічні жертви голоду й сибіру,
Без імені, без Бога й булави,
Розіпнуті за волю і за віру,
Запобігаєм ласки у москви.
Народе мій! Чи та важка спокута
Вже на роду написана тобі,
Що ти, мов раб, закоханий у пута,
Зневірився в нерівній боротьбі?
В твоїх могилах, славою покритих,
Лежать твої потуплені шаблі,
А ти безславно ходиш в посполитих,
З тавром раба та блазня на чолі.
Ти зрікся мови й гинеш, без'язикий,
Твоя душа - як чайка степова,
Уже й твій дух, народе мій великий,
Із тебе прагне вирвати москва!
Чому ти вічно мучишся, народе,
Як віл в ярмі, не важишся на змаг? -
Твоя земля нічого вже не родить,
Лиш кості тих, що згинули в боях.
Іван Гнатюк
(27.07.1929 р. - 05.05.2005 р.).
Немає коментарів:
Дописати коментар