Обдув населення.

Переключаючи канали, надибав передачу на українському телеканалі про життя простого люду у так званих сусідів… Наче про проблеми простого люду у сусідів, а ніби аналог… Так задумано, чи мені здалося?..

В кінці робили підсумок. Згадали гру в наперстки… Це азартна гра в якій приймають участь декілька осіб. Один грає, кілька підставних і сарака (сердега, бідолаха), котрого роблять всі разом…

Підставні не марнуючи часу беруть участь в політграфшоу; обзивають громадян України тупими вівцями та інфантильними довбоРобами; цвенькають, що Україна спровокувала анексію Криму через скасування мовного закону; базікають про відмову від політики гармонізації законодавства України з ЄС; торочать про подачу води до Криму; ґерґочуть про можливість оплати комунальних послуг доходом від продажу домашніх тварин; верзуть про зміну законодавства, щоб відновити переслідування учасників Революції Гідності (змішати полеглих та живих героїв з брудом антимайдану, з злочинцями котрі віддавали накази і виконували накази вбивати)…

Граюн тим часом приміряється до найрізноманітніших ролей… То він приміряється до ролі  борця з усіма та з усім, з чим тільки можна вигадати боротьбу… Раптом граюн вже в ролі зверхньокомандувача… То він приміряється до ролі турборежимного реформатора… Не можна змарнувати можливість побути в  ролі миротворця. То ж граюн робить спробу приміряти роль миротворця, зазираючи в очі військового злочинця, бачить в них бажання миру…

Та от халепа… Виконання жодної ролі не було таким досконалим та успішним як «гра прутнем на піаніно».

Грання, то перепрошую мистецтво, яке для всіх цікаве. Завдяки трансляції того грання на телебаченні, граюн став відомою особою в США:

- А-а-а то той, що грає членом на піаніно!..

На сам кінець пару слів про сараку, котрого роблять всі разом… В ролі сараки, громадяни, котрі навіть зробити припущення не могли, що з їх доброї волі до влади прийдуть кровосісі, які будуть пропонувати продавати дворових собак, щоб заплатити комірне…

Жіночка, котрій пропонували продати домашнього улюбленця, голосувала на виборах за СН. Бо повірила, що люди після семидесяти років платити комірне не будуть. Обіцянок було не міряно… Язик без кісток. Можна зробити припущення, що обдув населення значно збільшив кількість прихильників СН.

Обіцянка цяцянка, а декому радість.

Будучи претендентами на владу обіцяють, обіцяють, обіцяють... Після досягнення мети всі обіцянки стають не актуальними. Бо яким же потрібно бути не розумним, щоб напружуватися, якщо декому достатньо обіцянок. Навіщо давати ще щось?

Для когось слуга, для когось народ, для когось спілка наперсточників.

А я що? Я нічо. Чув від когось, чи десь прочитав… Не можу згадати. Думка засіла в пам’яті: «Справи йдуть все гірше. Влада дурнішає на очах. При безперервній зміні влади, професійний рівень кожного наступного складу все нижчий». Приблизно так…

Хто б міг припустити, що той рівень буде на стільки не професійним?.. Та не професійність, прошу я вас, це бімба уповільненої дії…

СЛАВА УКРАЇНІ!

Було б смішно, якби не було так сумно...

«…В купе зо мною молодий чоловічина сидить та все на мене дивиться, а потім каже:

- Шпрехен зі дойч? ¹

А я йому: - Ні!

- Франсе? ²

А я йому: - Ні!

- Інгліш? ³

А я йому: - Ні!

Мовчить він.

Тоді я почав.

- А ви, кажу, по-українському, щоб на першу категорію, можете?

- Ніх, - каже, - ферштейн ⁴.

- Тото ж.

А він почервонів - почервонів. А я йому.

- Що ви мені, кажу, дойч, франсе, інгліш… Перелякали, думаєте. Та я з такої країни, що своєї рідної мови не знає, а ви мені: «інгліш»…».

¹ Чи розмовляєте ви по-німецьки?

² Французькою?

³ Англійською?

⁴ Перекручений німецький вислів: не розумію.

червень 1928 р.

Губенко Павло Михайлович.

В двадцяті роки двадцятого століття, коли в республіці здійснювалася українізація управлінського апарату, службовці складали спеціальні заліки. Їхнє вміння практично володіти українською мовою оцінювалося категоріями.

Та я з такої країни, що своєї рідної мови не знає, а ви мені: «інгліш». – Автор має на увазі той факт, що в результаті тривалої русифікації, здійснюваної імперією, значна кількість українського населення погано володіла рідною мовою.

Українську мову в Україні намагалися і намагаються знищити. Нищення української мови триває не одне століття.

«…Нам забороняли всякі наукові твори, забороняли вести свою культуру рідним словом. Забороняли привозити книжки з-за кордону (з Галичини), а коли випадково у когось знаходили таку книжку, хоч би вона була про чорний пар чи про домашню птицю, то за це часто цікавого гноїли по тюрмах, або засилали до Сибіру… Забороняли продавати українські книжки навіть дозволені цензурою; та й самі продавці , аби не вскочити в мороку та клопіт, зрікались брати на продаж наших книжок…

Цензура шматувала наші книжки, крепко забороняла вживати слів «УКРАЇНА», «українець», - виправляла їх завше на «Малороссія», «малороссъ»…

Не дозволяли нам прилюдно в публічному місці розмовляти рідною мовою, забороняли лекції, наші вистави, наші концерти…

На святі одкриття пам’ятника І. Котляревському заборонили привітання та промови рідною мовою…».

«Українська культура»

Іван Огієнко, приват-доцент Київського Університету.

А я що? Я нічо. Бажання нищити українську мову і нині декого не покидає. То угорцям не подобається наша мова,  то щось мають до розказу ті котрих розумом не зрозуміти, бо у них особлива стать…

Бажаю всім українцям розмовляти рідною мовою! Поважайте себе! Не какайте та не чтокайте…

СЛАВА УКРАЇНІ!

Ласкаво росимо.

Ну дуже давня та стара історія.

Колись їх називали керманичами народного руху, проводирями, котрих народ обдарував довір’ям.

Нині ймення таким людям український політикум, політична еліта…

Але як би народ України не називав так званих політиків, турбує їх в першу чергу власний добробут та престиж. Майбутнє держави в переліку завдань в кращому випадку під порядковим номером n+1, в гіршому випадку взагалі відсутнє…

В одній з статей 1918 року пан Грушевський навів приклад «вболівання» представників української відродженої держави за майбутнє цієї держави.

…«Під час переговорів з царським правительством про видачу царських грамот на підтвердження українських вольностей в Москві, в березні 1654 року, українські посли: військовий суддя Самійло Богданович і переяславський полковник Павло Тетеря звернулися до царського правительства з таким проханням:

«Як нас царське величество ласкаво пожалував, ми про се низько чолом б’ємо і просимо привілеїв, писаних на хартіях (шкірі) золотими словами: Мені, судії, на містечко Імгліїв Старий, з підданими там сущими, і з усіма землями здавна до Імглієва приналежними. Мені, полковникові, на містечко Смілу, теж з підданими та сущими і з усіма землями до неї приналежними, і з підданими на тих землях сущими, з усіма при належностями, полями, лісами, уходами й озерами, - аби було з усім як перед тим було. І щоб нам було вільно своїми підданими як схочемо радити і володіти, нам, дітям і наслідникам нашим, які б мали одержати від нас ті маєтності, і щоб до них на вічні часи ніхто не мав ніякого діла, крім нас і наслідників наших. Також аби вільно нам було на тих землях своїх, котрі ми будемо мати з ласкавого жалування його царського величества, селити людей, які будуть приходити, млини ставити і всякі користі приспособляти, які зможемо присвоїти й видумати, без якої-небудь перешкоди від кого-небудь. І про се також чолом б’ємо, аби нам вільно було держати для своїх підданих усяке питво, вино курити і оренду держати, як то єсть звичай на Україні, і весь той звичай заховувати, як у тім краю ведеться…»

Так представники української відродженої держави під час переговорів, які рішали долю сеї держави, забігали у нового протектора України для себе особисто ласки, котрої не давав він Українській державі. Провідники козацького війська «на про всяке» просили його лишити їм вільні двері до виходу з козацького присуду в присуд шляхецький, коли се буде для них вигідніше. Керманичі великого народного руху, який на своїх плечах виніс домагання української державності, знищивши старий польський режим, спішили випросити на основах старих польських порядків право на закріпощення сих самих учасників визвольного руху.

Се маленька стрічка з тої ганебної сторінки української історії, коли проводирі, люди, обдаровані довір’ям народу, погнавшись за класовими інтересами, вмішали у свої внутрішні справи чужоземного протектора, щоб закріпити свої права на землю і працю визволеного народу. І сі соромотні події, оплакані пізнішими поколіннями свідомого українського громадянства, ся велика ненагороджена помилка, заплямована огненними словами поетів, як ганебна зрада народним інтересам»…

А я що? Я нічо. Минуло більше 360 років з часу подій, котрі пан Грушевський називає соромотними та маленькою стрічкою з ганебної сторінки української історії…

Політичне життя в УКРАЇНІ триває… Не буду нічого вигадувати. Скористаюся чужою думкою…

…«Міняються покоління управлінців, а в політичному житті країни незмінно панує дух безвідповідальності й непрофесіоналізму, корупції й кумівства, взаємного ворогування та мстивості, короткозорості й хуторянства, дарма що зодягнутого в костюм від Версаче.

… На порядку денному більшості української політичної еліти – не вболівання за майбутнє держави, а питання їхнього власного добробуту і престижу. І ще багато того, ім’я якому – дріб’язковість».

Інтелігенція прошу я вас, то є інтелігенція. Жодного нецензурного слова. Я б так не потрафив…

СЛАВА УКРАЇНІ!