Схиляємось до ран твоїх, Христе,
До вічносвіжих, чоловічий Боже!
На плащаниці кров Твоя цвіте,
Щоб з неї ввись зросло цвітіння гоже.
До серця горнем всі Твої жалі,
І голод Твій, і щем, страшніший спраги,
Цілуємо всі рани на землі
З Освенцімів, Чорнобилів, Гулагів...
Бо ж Ти, Святий, у полум'ї гориш,
За всіх терпиш, за правду і свободу,
Щороку Ти страждаєш і стаєш
Воскреслий з мертвих для життя народів,
Щоб ми могли з всіма ділити хліб,
Мов браття, жити та хвалити Бога -
І світлом б'є з висот, мов смолоскип,
Твоя Христе, над смертю перемога!
РОМАН ДУРБАК
1989 р.
За горою, за лугом
ходить жовняр за плугом –
оре ниву не свою,
добре, що в своїм краю.
Оре ниву і тужить:
хто родині там служить,
хто їй зоре і пожне,
як не стане і мене?
Сонце гріє так мило,
світ як золотом накрило,
лиш далеко громи б’ють,
людям жити не дають.
Станьте, коні вороні,
бо є ями в загоні
і могили на межі,
ще й до того не чужі.
Тут гранати орали,
тутки наші вмирали:
за то поле, за село
тут немало їх лягло.
Треба землю зрівняти,
де орали гранати,
всі ті рани на ріллі,
що зробили москалі.
Я ті рани загою –
І слід щезне по бою;
Тут пшениця поросте,
Синій блават зацвіте.
А вояцькі могили
будуть травку родили;
жнець ту сяде і спічне,
бідні душі пом’яне…
ОСИП МАКОВЕЙ
1915 р.
Я бачила той щедрий край, в якого
земля чорніша від смоли,
хоч і Чорнобилем затрута…
Там прапор піднімався і спадав –
це люди встали до протесту.
Це люди мріють щоб народ
мав рідну мову, школу, церкву,
щоб всі у злагоді жили
і не боялися нікого.
А віщий, вічний наш Тарас
дивився з постаменту на Вкраїну
і бачив край відродженим і гордим.
Він вірив, що весняний теплий легіт
не зміниться уже грозовим вітром…
ОЛЬГА ДОЛЕНГА.
Ой, брязнула шибка
І збилася;
Се в вікно ґаздиня
Дивилася.
Ой, свиснула кулька,
Не злилася,
А ґаздиня кров'ю
Залилася.
На лаві дитина
Дивилася,
Як мама додолу
Звалилася.
ІВАН ФРАНКО.
2 грудня 1915 року.
Філологія й війна-
що між ними
спільне?
Де в гармат є ціль
одна,
слово там безцільне.
Ледве вчора
вивчивсь ти
«как» і «што» і
решту,
нині замість до
мети
ближче до арешту.
Вчора ще «долой
она!»-
«Гуров наша!» -
нині…
Філологія й війна
схожі у відміні.
ВАСИЛЬ ЩУРАТ
1915 р.
Рідна мова материнська,
Мила мово українська,
Ти дзвінка і голосиста,
Ти як сонце промениста!
Ти є мовою народу, що виборює свободу.
Ще ніколи твій народ
Не гнітив чужих свобод.
Пам’ятай же, сину, брате,
Рідну мову треба знати.
На Вкраїні ти родився
Й досі мови не навчився?
Ще й смієшся з її слів.
Як же ти таке посмів!
На коліна вражий сину!
І молись за Україну!
Та клянися, що ніколи
Не зречешся свої мови.
СТЕПАН КОШИК.
Скільки думок линуло й лине,
Боже до Тебе!
Скільки імен тобі дали
мільйонні уста!
Скільки ж очей у сльозах
задивлялись у Небо,
скільки Тебе на землі
у досаді шука?...
Скільки (без ліку) пророків,
вождів і жерців
людство віками вело
манівцями.
Тільки народ научити
ніхто з них не вмів,
щоби Бога збагнули вони не страхом
а серцями…
Аж Христос научив: «Кличте Господа
«Отче наш»…
Він єдиний Творцем є життя на землі».
Тож скажіть чи таки захотів Він,
щоб аж
син Його в таких муках вмирав
на хресті?...
ІРИНА ДИБКО.
А ми народ такий:
вам треба шмат землі?
Беріть!
- А як Дніпро?
- Нехай для вас тече.
Хай хата буде вам.
- Підвалини ж гнилі!
- Полагодим самі, коли нам припече.
Бо ми – народ такий.
Як треба – втечемо
на Тихий океан, в Сибір, у Казахстан,
самі собі, самі одягнемо ярмо,
посіємо себе в чужий гостинний лан.
Бо ми – народ такий.
Повсюди кричимо,
що нас багато є, що незнищенні ми.
Цій істині старій онуків навчимо,
хоч розповзуться ті між іншими людьми.
Бо ми – народ такий.
В нас мову забери –
мовчатимем, а ні – позичимо чужу,
аби лиш сала шмат подав нам хто згори
та наварив для нас вареників діжу.
Отак і живемо, не відміряєм час
і любим повторять, копилячи губу:
- А ми – народ такий.
Ви що, немає нас?...
А ми собі живем, не клянучи судьбу!
ЛЕОНІД ГОРЛАЧ.
