Із усього видно - день минає,
Не повернеться ніколи вже.
З-поза річки вечір підповзає
Сірувато-голубим вужем,
Поспіша до яру, щоб зухвало
проковтнути жовтий помаранч.
Ще секунда, мить, і дня не стало,
Вже не повернуть його, хоч плач.
День звичайний був, а мов на святі,
Сяяло усе на сотні гін.
Там пишалися дуби крислаті,
Що зробили для села заслін.
Молоді засніжені ялини
Свічами готові спалахнуть,
Тільки знають: золотої днини
Навіть цим не зможуть повернуть.
Олесь Лупій.
Немає коментарів:
Дописати коментар