Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла - цим вікнам, підземного тління - траві?
Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?
Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається - стебел пусте безголів'я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів'я?
Стежимо за вітром і промінь - мов поданий трап.
Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння - пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.
Юрій Андрухович
Немає коментарів:
Дописати коментар