Жінка-покуса.

Не покладайся на жінок
І на жіночії присяги!
Їх уподоба та неподоба
Залежить від їх пристрасті.
Знай носять на показ
Брехливую любов вони,
А спідниці рясні у них
Підшиті зрадою.
Із Йосифа прекрасного
Візьми собі примір,
Щоб від жіночих хитростей
Берігся ти, мов від петель.
Чи не за зраду ту жіночую
Прогнав Адама з раю Ібліс?
 
ІВАН ФРАНКО.

Ризикований експеримент на людях.

Другого грудня росіян повідомили про початок масової вакцинації від коронавірусу. Виробництво вакцини від коронавірусу дає можливість  постачати Супутник V країнам, котрі планують використовувати російську вакцину.
Першою країною, куди Росія поставила вакцину від коронавірусу Супутник V, стала Білорусь, другою Венесуела. Після цього Угорщина також вирішила використовувати російську вакцину від коронавірусу.
Угорщина може використовувати Супутник V виключно на своїй території і сама буде нести відповідальність за безпеку вакцини.
У Німеччині Супутник V назвали «ризикованим експериментом на людях». В США заявили,що важливо не бути першим,а забезпечити безпеку і ефективність.
В Єврокомісії заявили, що державам-членам ЄС варто застосовувати вакцини з країн ТРЕТЬОГО СВІТУ лише у ВИНЯТКОВИХ ВИПАДКАХ.

Зміна меню.

Дві подруги обговорюють події в житті знайомих і не дуже знайомих людей, розмовляючи по телефону. Раптом одна з них згадала, що у неї також не дарма день пройшов.
- Ой! Я тобі забула сказати. Відправила чоловіка купити картоплю, а він потрапив під автомашину.
- Господи! Яке горе! І що тепер?
- Не знаю. Мабуть приготую рис…

Голодомору було недостатньо...

«В Ялті Джуґашвілі скаржився, що його становище на Україні важке, ненадійне. Що приховувалося за тими словами, стало відомо пізніше. Виявляється голодомору Джуґашвілі було недостатньо. На черзі стояло виселення всіх українців. Джуґашвілі довго потім жалкував, що йому так і не вдалося втілити в життя свої плани. За словами Хрущова, Джуґашвілі був страшно засмучений тим, що було неможливо виселити всіх українців – не було ні місця для їх поселення, ні потрібної кількості транспорту» - спогади Едварда Стеттініуса.

Злочин людожерів...

 

У 1933 році помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував компанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»
В результаті штучно створеного більшовицькою владою голоду по селах і малих містах України вимерло від 6 до 8 мільйонів людей. Це була найбільша катастрофа України за більшовицької окупації, злочин, вчинений Москвою з метою зламати волю українського народу. Наслідки цієї катастрофи колосальні як на демографічному, так і культурному відтинку: традиційне українське село зі своїми звичаями перестало існувати.
Після голодомору цілі обезлюднені райони й області України (особливо її південні і південно-східні області) масово почали заселяти переселенці з Тамбовської, Тульської, Рязанської та інших центральних областей Росії, частково – навіть переселенці  з Середньої Азії (напр.., на Одещину).
Голодомор та переселення! Дві тісно взаємозв’язані підпори у великодержавницькій, імперській політиці сталінщини. Мета була – убити генетичний корінь українського народу, стерти його з лиця цих плодючих і багатющих земель і заселити їх «пролетаризованою» зрусифікованою масою.
Й. Джуґашвілі і більшовики україножери хотіли знищити УКРАЇНУ, українців як народ.
Український народ планово деморалізувався, штучно розчинявся серед навальної маси російськомовної міграції на УКРАЇНУ. Прибулі на постійне проживання на українські землі поселенці (переселенці) все більше і настійніше заявляли про своє «право» на «керівну» роль на теренах УКРАЇНИ.
За роки незалежності фактично всі документи в українських архівах, які стосуються Голодомору, вдалося виявити і опублікувати. Можливо матеріали про Голодомор є і в Росії. Але Росія зробила їх недоступними. Архіви КДБ засекречені до 2044р. Від злочинів людожерів ще здригнеться світ… Може. Російські архіви неодноразово нищила «стихія»…
А я що? Я нічо. Мендель Хатаєвич народився 10(22).03.1893 року в родині дрібного єврейського торговця в Гомелі.
Наприкінці жовтня 1932 року призначений відповідальним за виконання хлібозаготівель в Харківській області. З лютого 1933 по березень 1937 року був маленьким регіональним вождем в Дніпропетровській області (1-й секретар обкому КП(б)У).
З березня по серпень 1937 року - 2-й секретар ЦК КП(б)У).
Відігрався пан на скрипці, перейшов на контрабас.
В липні 1937 року  Мендель був назначений контрреволюціонером, терористом троцькістом, за що в жовтні того ж року був джуґашвільнутий. Перепрошую розстріляний. Можливо забагато знав... Життя в україножера забрали, натомість залишили орден Ульянова (псевдо – ленін)…
 
СЛАВА УКРАЇНІ!

Я вам не завидую духом бідні...

Я вам не завидую духом бідні,
що ви живете тихо, без мети,
що ви, хоч на землі з людей послідні,
будете перші по своїй смерти̍.
 
Мені не жаль, що щастя ви не гідні,
котре в марницях вмієте найти,
що ви, хотя безумним скотам рідні,
так бережете пітьми дурноти.
 
Та жаль мені тих мучеників гадки,
що ради вас за світлом правди йдуть,
своє життя на жертвеник кладуть,
 
щоб мали ви і щастя, і достатки;
самі ж, як метеори, в тьму падуть,
не певні, чи згадають їх нащадки.
 

О. Маковей, 1894 рік.
Вірш вперше надрукований в збірці «Поезії», видання 1895 року.

А я що? Я нічо. Без метеорів небо не небо, життя не життя… Хтось сказав, що бути вільним з ласки – різновид неволі. Невільником є тільки той, хто з цим згоден.

Здоров, Степане...

«Здоров, Степане! Що ти робиш,

Що понад річку з жердю ходиш?»

 

«Ох, мене скрута вчепилася:

Десь моя жінка втопилася».

 

«Та що ж, Степане, бог з тобою,

Її шукаєш вверх рікою?»

 

«А як же, друже, ти гадаєш?

Моєї жінки ти не знаєш?

 

Хоч і втопилась моя мила,

То вниз водою не поплила».

 

І. Франко

 «Здоров, Степане!...» вперше надруковано у книзі «Мій Ізмарагд». Зберігся автограф, що має значні розходження порівняно з основним текстом:

 

«Здоров, Семене, що ти робиш,

Що над Дунаєм з гаком ходиш?» -

«Ой мав я жінку гультяйочку,

Та втопилася в Дунайочку,

Тут на камені цокотіла,

Поковзнулася і полетіла».

 

«Та що ж, Семене, Бог з тобою,

Її шукаєш вверх водою?» -

«Ой, брате любий, се не кпини!

Не знав ти, видно, Катерини.

Навіть по смерті моя мила

Певно з водою не поплила».

 

[Автограф датований 03 листопада 1899 року]

П’ятнадцять літ минуло.

П’ятнадцять літ минуло. По важкій,
завзятій боротьбі я опинився
побитий, хорий. У тишу, в спокій
я на село із міста схоронився.
 
Хоч молодий ще, був я у такій
зневірі, світ весь так мені змінився
з рожевого на чорний, що в гіркій
знетямі з бою я відсторонився.
 
У мене зблідли давні ідеали,
і люди видались таким дрібним,
мізерним кодлом, що для мене стали
 
чужі й далекі. Треба буть дурним,
щоб задля них у бій іти, як в дим;
ті, що терплять, варт того, щоб страждали.
 
Іван Франко.
Вірш з ліричного циклу «СПОМИНИ». Цикл «СПОМИНИ» вперше був надрукований у збірці поезій «ІЗ ДНІВ ЖУРБИ» 1900 року.

Люди не вічні як сонце...

В одному з творів українського письменника Михайла Коцюбинського, котрий над усе любив сонце, квіти і дітей є рядки про символ життя та світла:
…«Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?
Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий цілющий напій, п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і  дорогих. Навіть коли ти палиш – охоче вливаю в себе вогняний напій й п’янію від нього.
Я тебе люблю. Бо… слухай:
З тьми «невідомого» з’явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій – в темряві материнського лона. І досі той морок наді мною панує – всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги – хмари, гори, темниці – закривають тебе від мене – і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, - і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене – творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить.
Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала»…
А я що? Я нічо. Життя триває. Жити треба сьогодні. Вчорашній день не повернути. В завтрашній день можна не потрапити.
На цвинтарах немало людей, котрі планували на завтрашній день справу, подію, що мала змінити їх майбутнє. Ці люди не помилились. Так і сталось. Все змінилось.  Для них все змінилось. Правда не згідно з їх планами. Вони просто не потрапили в завтрашній день.

Розмова з могилою.

От ниви і ниви, колишні степи,
маленькі ліски і могили,
над нивами місяць, як мідний п’ятак,
і вітер гуляє щосили.
 
Вітайте, козацькі могили мої,
покриті буйною травою!
З вітрами балакали ви вже не раз,
балакайте ж раз і зо мною!
 
Яка там розмова з вітрами у вас!
Вітри – то степові поети!
А я, як почую, що скажете ви,
то дам се у наші газети.
 
Що знаєте ви про козацькі часи
і вольну колись Україну?
Що криєте в собі – та й чи проживем
ми нинішню нашу руїну?
 
Ніч тиха; я чую, як вітер гуде
і гомін несе від могили:
«На, маєш! І сему також говори,
що ми на степах пережили!
 
Що криється в нас, то найліпше тобі
старий Антонович розкаже:
що ж бачим сьогодні, то ти й не питай:
що ще не лягло, то поляже…
 
Ціла Україна й сьогодні така,
як здавна була, романтична:
за снігом торішнім зітхає тихцем, -
до діла ж ніраз не практична.
 
Отут біля мене вкраїнець живе,
сердега такий, а плаксивий!
Зовсім уже звівся на бабу стару
новітній козак задумчивий.
 
Страх любить могили, сідає на них,
співає стихенька і плаче:
«Де ділася люба Вкраїна моя?
Де дівся ти, славний козаче?...»
 
Із корчика заєць смикне, а співак
зриваєсь, тремтить на нім шкура,
чимскорше тікає з могили домів, -
така-то «козацька» натура…
 
Мене обросли будяки і корчі,
хоч я би родила й пшеницю,
а він лиш співає: «Вкраїно моя!» -
і всяку таку небилицю…
 
Ех! Так надоїли мені вже оті
потомки старих запорожців!
У них тілько вуса старих козаків,
а вдача старих носорожців.
 
Не вірять нікому, не вірять собі,
не вірять в будучність народу;
боронять язиком народне добро,
а дбають про власну вигоду.
 
Заржавіли острі козацькі шаблі,
мушкети вже давно без курків,
а серце козацьке боїться тепер
і заяця, а не то турків…
 
Ну, годі! Вже більше тобі не повім,
лиш голову пусто морочиш;
я змерзла і спати мені вже пора,
а ти собі їдь, куди хочеш…»
 
Замовкла могила, і вітер затих,
я ліг у вагоні на лаві
і думки роздумував кілька годин
о давніх могилах і славі.
 
Ото завелися могили тепер!
Перекупка се, не могила!
Нехай же їй редька, і хрін, і полин
за все те, що наговорила!...
 
Осип Маковей [1897]

А я що? Я нічо. Осип Маковей таємно (під чужим паспортом) відвідував Київ у 1897 році. Метою поїздки було ознайомлення з культурою Східної України, налагодження зв’язків з східноукраїнськими письменниками. Україна була розділена кордонами імперій - Австро-Угорської й Російської. Київ гнітюче вразив Маковея. Важко було назвати його центром розвитку української культури. Єдиним світлим враженням від Києва, була зустріч з Миколою Лисенком.

Так було. Так є. Так буде, якщо...

СЛАВА УКРАЇНІ!

Дрогобицька філантропія.

Що се дзвенить, що се гримить,

По городі лунає?

На дохід бурси для дівчат

Дрогобич бал справляє.

То доктор Генгст, a wohler jung¹.

Ту думку пропагує,

Занявся нею щиро сам

І сам бал аранжує.

А за свій труд і за свій план

Одне лише – се жарти! –

Собі прирік. Для свояків

Свободні вступні карти.

А своячок, приятельок

У нього там немало,

Так що, як балу день прийшов,

На продаж карт не стало.

Професорки, уряднички

З гніву аж в штуки рвуться,

Що вільні карти жидівкам,

А не їм дістаються.

І хоч християнським дітям мав

Припасти дохід, таки

Всі змовились не йти на бал,

І не пішли сараки.

А жидівок прийшло май-май,

Жидків також не мало,

І все те геть аж пізно вніч

І пило, і гуляло.

Числили дохід другий день,

Він досить був великий:

Буфетчик римських п’ятдесят,

І п’ятдесят музики.

Блаватні купці пару сот,

Зо сто кравець французький,

На бурсу для дівчат, мабуть,

Лишилося дві «шустки».

¹ Бравий хлопець.

Іван Франко.

Вірш вперше надруковано в журналі «Зеркало», 1882 р., число 24, сторінка 186, за підписом Мирон.

Лякливі презенти гражданян...

Посадив гуцул смереку,

А виросла туя.

Не лякали його нари, шконки…

Налякався до нестями курячого яя…

На Хрещатику були каштани,

Нині росте туя.

Відосиком, дві красуні

Налякали ху-у-улопа…

Псалми Давидові [81].

Між царями й судіями

На раді великій

Став земних владик судити

Небесний владика:

«Доколі  будете стяжати

І кров невинну розливать

Людей убогих? А багатим

Судом лукавим помагать?

Вдові убогій поможіте,

Не осудіте сироти

І виведіть із тісноти

На волю тихих, заступіте

Од рук неситих». Не хотять

Познать, розбити тьму неволі,-

І всує господа глаголи,

І всує трепетна земля.

Царі, раби – однакові

Сини перед богом;

І ви вмрете, як і князь ваш,

І ваш раб убогий.

Встань же, боже, суди землю

І судей лукавих.

Тарас Шевченко, 19 грудня 1845 р.

[В’юнища]

81  Доля несправедливих суддів

Бог стоїть серед Божої громади,

серед богів він судить¹:

2. «Докіль судитимете не по правді

й потуратимете безбожникам?

3. Судіть по правді бідного й сиротину,

визнайте правду вбогому й бідоласі.

4. Визвольте бідного й сіромаху,

з руки грішників порятуйте!»

5. Вони не знають, вони не розуміють,

у темряві блукають;

хитаються усі землі основи.

6. Я мовив: «Ви – боги

й сини Всевишнього усі ви.

7. Однак, помрете, як усі люди,

і впадете, як кожний князь.»

8. Устань, Боже, судити землю,

бо ти народами усіма володієш.

¹ Судді та урядовці звуться «богами», бо вони судять і правлять іменем Божим.

А я що? Я нічо. Не всі читали переспіви духовного пророка української нації і твори древніх авторів одночасно. Хтось читав псалми, але не читав твори Тараса Шевченка. Хтось читав твори Тараса Шевченка, але не читав псалми.

Прочитав вірш-переспів Тараса Шевченка псалом 81, про долю несправедливих суддів, котрі помруть як усі люди. Цикл «Псалми Давидові» Тараса Шевченка складається із десяти віршів-переспівів псалмів. Серед переспівів немає вірша про відношення тих, кого несправедливо судять, до суддів. Що бажають несправедливо засуджені так званим суддям…

Стало цікаво, чи є згадка в псалмах про суджених не по правді та про їх відношення до несправедливих суддів?…

Щось схоже є. Псалом 57. Якщо коротко, то колись у нас про таких казали: «Краще б його мати на будяки висцяла»! Псалми писав не хлоп від гною. Слова дібрані неповторимо. Але суть та сама:

…«Хай зникають, мов слимак, що зслизає; як викидень жінки, що не бачив сонця. Раніш ніж забуяють, як ті будяки і глоди, хай їх - зелених чи сухих – розмете буря».

57 Псалмопівець ганить несправедливих суддів 2-6; молиться щоб Бог їм відплатив 7-12;

2. Чи ви по правді творите суд, вельможі?

Чи справедливо судите, о сини людські?

3. Таж ви у серці творите несправедливість,

ви на землі напоготовлюєте насильства рук ваших.

4. Збилися з дороги нечестиві вже від материнського лона,

від утроби неньки пішли неправдомовні манівцями.

5. Отрута у них, немов отрута змія,

неначе гаспида глухого, що затуляє вуха,

6. щоб голосу не чути заклиначів,

чарівника – знавця чарів.

7. Розторощи, о Боже їхні зуби у них у пельці;

ікли левенят, Господи, вирви.

8. Хай щезнуть, мов вода розлита;

як пускають стріли, хай тупими стануть.

9. Хай зникають, мов слимак, що зслизає;

як викидень жінки, що не бачив сонця.

10. Раніш ніж забуяють,як ті будяки і глоди,

хай їх - зелених чи сухих – розмете буря.

11. Зрадіє праведник, коли побачить відплату,

скупає свої ноги в крові беззаконних.

12. І скажуть люди: «Справді для праведника є нагорода,

справді є Бог, що на землі судить.»

Впевненості в даті (часі) написання псалмів немає… Але то було дуже давно. Ті, що збилися з дороги вже від материнського лона, від утроби неньки пішли манівцями не перевелися. Не знаю, чи нині вони вважають себе богами, але недоторканими небожителями вважають.

Мова - це наша національна ознака...

Бували войни й військовії свари.

Бували войни й військовії свари:

Галагани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї;

Було добра того немало.

Минуло все, та не пропало,

Остались шашелі: гризуть,

Жеруть і тлять старого дуба…

А од коріння тихо, любо

Зелені парості ростуть.

І виростуть; і без сокири

Аж зареве та загуде,

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфиру,

Роздавить вашого кумира,

Людськії шашелі. Няньки,

Дядьки отечества чужого!

Не стане ідола святого,

І вас не стане, - будяки

Та кропива – а більш нічого

Не виросте над вашим трупом.

І стане купою на купі

Смердячий гній, - і все те, все

Потроху вітер рознесе,

А ми помолимося Богу

І небагатії, невбогі.

Тарас Шевченко. 26 листопада 1860 р.

[С.-Петербург]

Галагани – давній рід українських старшин-поміщиків.

Киселі – давній український дворянський рід. Тут Тарас Шевченко, очевидно, мав на увазі насамперед Адама Григоровича Киселя (1580-1653), українського магната, брацлавського, а згодом київського воєводу, захисника польсько-шляхетського панування на Україні.

Кочубеї-Нагаї – старшинський рід Кочубеїв Шевченко називає Нагаями, натякаючи на їх походження від татарського роду. Назва Нагаї йде від імені татарського воєначальника другої половини ХІІІ століття Ногая. Ногаї (ногайці) – народність, яка живе переважно в Дагестані. Має свою мову, писемність.

…Роздавить вашого кумира – йдеться про царя Олександра ІІ.

Шашелі - жуків-точильників здавна у народі називають «шашелем».

Шевченко і поклонники.

Апостол правди і науки,

Котрого ждав ти день по дню,

Прийшов, простяг потужні руки, -

І легіон ім’я йому.

Но ті, що змаленьку кормились

Дум твоїх скорбним молоком,

Що всьому світові хвалились

Тобою, своїм співаком,

Ті, як нового гостя вздріли,

Позатикали вуха всі,

А то й в поліцію побігли,

Низькопоклонники твої.

І. Франко

5 квітня 1880 року.

Вірш не ввійшов до жодної збірки. Текст поданий за автографом. Вперше надруковано О. Кисельовим і М. Деркач у журналі «Література і мистецтво», 1941 рік, № 3, сторінка 25.

Три літа.

І день не день, і йде не йде,

А літа стрілою

Пролітають, забирають

Все добре з собою.

О холодний камень

Розбивають серце наше

І співають а̓мінь,

Амінь всьому веселому

Од нині до віка.

І кидають на розпутті

Сліпого каліку.

Невеликії три літа

Марно пролетіли…

А багато в моїй хаті

Лиха наробили.

Опустошили убоге

Моє серце тихе,

Погасили усе добре,

Запалили лихо,

Висушили чадом, димом

Тії добрі сльози,

Що лилися з Катрусею

В московській дорозі.

Що молились з козаками

В турецькій неволі,

І Оксану, мою зорю,

Мою добру долю,

Що день божий умивали…

Поки не підкрались

Злії літа; та все теє

Заразом украли.

Жаль і батька, жаль і матір,

І вірну дружину,

Молодую, веселую,

Класти в домовину,

Жаль великий, брати мої;

Тяжко годувати

Малих діток неумитих

В нетопленій хаті, -

Тяжке лихо, та не таке,

Як тому дурному,

Що полюбить, побереться,

А вона другому

За три шаги продається

Та з його й сміється.

От де лихо! От де серце

Разом розірветься!

Отаке-то злеє лихо

Й зо мною спікалось;

Серце люди полюбило

І в людях кохалось,

І вони його вітали,

Гралися, хвалили…

А літа тихенько крались

І сльози сушили,

Сльози щирої любові;

І я прозрівати

Став потроху… Доглядаюсь, -

Бодай не казати.

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії…

І засохли мої сльози,

Сльози молодії.

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою,

І не плачу, й не співаю,

А вию совою.

Отаке-то! Що хочете,

То те і робіте:

Чи голосно зневажайте,

Чи нишком хваліте

Мої думи, - однаково

Не вернуться знову

Літа мої молодії,

Веселеє слово

Не вернеться… і я серцем

До вас не вернуся.

І не знаю, де дінуся,

Де я пригорнуся,

І з ким буду розмовляти,

Кого розважати,

І перед ким мої думи

Буду сповідати?

Думи мої! Літа мої,

Тяжкії три літа.

До кого ви прихилитесь,

Мої злії діти?

Не хилітесь ні до кого,

Ляжте дома спати…

А я піду четвертий год

Новий зустрічати.

Добридень же, новий годе,

В торішній свитині!

Що ти несеш в Україну

В латаній торбині?

«Благоденствіє, указом

Новеньким повите».

Іди ж здоров, та не забудь

Злидням поклонитись.

Тарас Шевченко, 22 грудня 1845 р.

[В’юнища]

…«Тараса Шевченка арештували в Києві 5 квітня 1847 року. При арешті у валізі Шевченка знайшли, крім різних паперів, рукописи віршів. Губернатор ствердив, що вірші під заголовком «Три літа» - бунтівничого та злочинного змісту»...

…Катруся – поет мав на увазі образ Катерини з однойменної своєї поеми.

…Що молились з козаками в турецькій неволі… - йдеться про поему «Гамалія», в якій Тарас Шевченко зобразив бранців в турецькій неволі та їх визволення.

…І Оксану, мою зорю… - Оксану Коваленко, якій Шевченко присвятив поему «Мар’яна-черниця».

Втрачені роки...

5 липня 1847 року в Орській кріпості стало на одного засланця більше. На заслання прибув Тарас Шевченко, рядовий солдат Оренбурзького лінійного гарнізону.

Наприкінці 1845 року в Києві виникла перша українська таємна політична організація, так зване братство Кирила і Мефодія. Членами братства були найвизначніші та найкращі представники тодішньої України. Засновниками братства виступили Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. Згодом членами братства стали й інші вихованці та співробітники Київського та Харківського університетів.

У квітні 1846 року до братства втупив Тарас Шевченко. Восени 1846 року, за даними слідства, до братства входило 12 осіб.

Братство діяло до кінця березня 1847 року. Весною цього ж року членів братства було арештовано після доносу студента Київського університету Петрова. Без суду і слідства їх розсаджено по таємних в’язницях і розіслано по далеких краях.

Тараса Шевченка арештували в Києві 5 квітня 1847 року. При арешті у валізі Шевченка знайшли, крім різних паперів, рукописи віршів. Губернатор ствердив, що вірші під заголовком «Три літа» - бунтівничого та злочинного змісту.

17 квітня 1847 року Тарас Шевченко був доставлений до Петербургу в третій відділ імператорської канцелярії і посаджений в каземат. 21 квітня 1847 року відбувся перший допит. Слідство не змогло довести причетність Тараса Шевченка до братства Кирила і Мефодія, але він був визнаний винним за «власними окремими діями».

30 травня 1847 року із каземату третього відділу 33-річного Тараса Шевченка відправили на військову службу в Орську кріпость, з найсуворішою забороною писати і малювати.

В кінці квітня 1850 року Тараса Шевченка за порушення царського наказу про заборону писати й малювати було заарештовано вдруге.

Командир Окремого Оренбурзького корпусу видав наказ про переведення Шевченка до першого батальйону в Новопетровське укріплення. Після піврічного ув’язнення поет прибув до Новопетровського укріплення 17 жовтня 1850 року. Там він перебував сім років.

У 1857 році, завдяки наполегливим клопотанням впливових друзів, Тараса Шевченка звільнили із заслання. Звільнення стало можливим тільки через два роки після смерті імператора Миколи І… Розпорядження про звільнення Тараса Шевченка з солдатчини надійшло в Новопетровське укріплення 21 липня 1857 року. В’їжджати до Москви та Петербургу було заборонено.

Дозвіл на проживання в Петербурзі Тарас Шевченко одержав весною 1858 року…

В листі Тараса Шевченка редактору часопису «Народное чтение» Олександру Оболонському, який є, з огляду на царську цензуру, журнальним, пом’якшеним варіантом автобіографії в редакції П. Куліша, можливо є згадка про безповоротно втрачений час в засланні. Чому можливо?... Бо в цій пом’якшеній, журнальній автобіографії арешт і заслання «без суда и следствия» відсутні.

…«Краткая история моей жизни, набросанная мною в этом не стройном рассказе в угождение вам, сказать правду, обошлась мне дороже, чем я думал. Сколько лет потерянных! Сколько цветов увядших! И что же я купил у судьбы своими усилиями – не погибнуть»?...

П. Куліша було заслано в Тулу, але вже в 1850 році він повернувся до Петербурга.

М. Костомарову після річного ув’язнення в Петропавловській фортеці було дозволено жити в Саратові. На початку п’ятдесятих років він мав можливість їздити в Крим, а згодом і за кордон.

А я що? Я нічо. Вірші Тараса Шевченка для імперії українофобів були страшніші за нові таємні політичні організації... Зрадники «петрови», донощики «петрови» завжди були в надлишку. Тому поету заборонили писати. Шевченкова поезія мала величезний вплив на українців. Заборонені вірші широко розходилися, а не заборонені були протестом проти сучасного ладу, закликали до визвольної боротьби за волю і самостійність України.

СЛАВА УКРАЇНІ!

Слово чисте, велике й святе!...

Серед задуху й бруду торжища,

У мертвоті безплідних пустинь

Як шукати Тебе, найвища,

Найсвятіша з усіх святинь?

Темно й страшно в гнучкім трясовинні,

Серед мотлоху людських слів,

Де ворушиться знов чортовиння,

Карлій світик міщанських снів.

Одгриміла епоха єдина.

Одшуміли в прапорах вітри.

Як знайти Тебе,Україно,

Серед злоби й нікчемної гри?

О облудники, фарисеї,

Гендлярі безсоромні й дрібні,

Спекулянти слова й ідеї,

Вам її не пізнати, ні!

В темний морок кличів і теорій,

Через мертвий намул ваших слів,

Треба йти в самоті прозорій

І, як шпагу гострити гнів.

Тільки в серці, що все рубіном

Неодмінно і вічно цвіте,

Ти гориш, о моя Україно,

Слово чисте, велике й святе!...

Наталя Лівицька-Холодна.

Наталія Андріївна Лівицька-Холодна народилася 15 червня 1902 року на родинному хуторі біля Золотоноші. Навчання в гімназії Золотоноші  не дозволили закінчити воєнні події. Згодом – еміграція. Батько, міністр уряду Української Народної Республіки, в 1920 році мусів покинути Україну. В Чехословаччині здобула середню освіту. 1923 року вступила до празького університету. Навчалась на факультеті романських мов.

У 1927 році переїздить до Польщі. У Варшавському університеті студіює філологію. Бере участь у діяльності літературної групи «Танк», яку створив Юрій Липа у Варшаві. До війни поетеса видала дві збірки – «Вогонь і попіл» (1934 рік) та «Сім літер» (1937 рік).

У повоєнні роки Наталя Лівицька-Холодна жила спершу в Німеччині, в таборі переміщених осіб. Згодом мешкала в західнонімецьких містах Оффербах, Майнцкастель, Етлінген.

1950 року Наталя Лівицька-Холодна емігрувала до США, де працювала в старечому притулку поблизу Нью-Йорка. Потім вона упродовж 17 років була робітницею на фабриці. Була членом управи Союзу українок Америки.

Вісімнадцятирічною дівчиною залишала Наталя Лівицька-Холодна Україну. Пережила поетеса поневіряння країнами Європи (Польща, Чехія, Німеччина), переїзд до США, втрату батька, брата, чоловіка. Мешкала у притулку для самотніх людей. Інколи її навідувала донька Леоніда Петрівна Холодна-Харина, грала їй на фортепіано.

Поет і критик із США Богдан Бойко писав, що Наталя Лівицька-Холодна прийняла світ і життя як «гірке питво» і «трагічний кін»: почулася чужою в світі, «немов у труні». …В обличчі «старості собачої», що дивиться «в душу… пусткою бочки від сміття», розмова з Богом приносить поетесі прояснення душі. З ходом років все, що було особисте, стає загальним, що було буденним, стає універсальним.

Наталія Лівицька-Холодна померла 28 квітня 2005 року в Торонто, Канада.

Глум.

Спочатку жили всі люди

як попало, як уміли,

знали працю, знали тугу,

але жити всі хотіли.

Споконвіку чорт журився,

що лунає сміх землею,

і придумав ту культуру,

що впиваємося нею.

Дав він людям в серце віру,

а у голову науку,

недотепним – тужну ліру,

а проворним – бука в руку.

Вірять люде, вчаться люде,

На надіях вік проводять,

По землі і небі гонять,

Але щастя не находять.

І падуть, життям розбиті,

раді вмерти, все забути, -

чорт придумав всю культуру,

бог дітьми велів нам бути!

Осип Маковей.

Вірш «ГЛУМ» входив до циклу «Гірські думи», котрий вперше надруковано в літературно-науковому віснику - 1899 р.

Мова... Мова... Мова...

Мова рідна, мова державна, мова національних меншин, мова агресора, мова окупанта, мова ксенофоба, мова людожера… Мова, мова, мова…

Мова буде про українську мову. Після початку війни з РФ національні меншини активізувалися і затягли старої пісні: «Украінци, какая разніца какой язик», «Украінцам нє нужен украінскій язик» і т. д.

Нацменшинам безперервно щось не подобається. Їх не влаштовує закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Вимоги нацменшин внести зміни до закону підтримують Президент України (пресконференція 20 травня 2020 року) та Голова Верховної Ради України (26 травня 2020 року в інтерв’ю «Главкому»).

«Німеччина – держава німців. Цього ніхто не заперечить. Польща – держава поляків. А Україна – держава національних меншин?», -  так прокоментував професор Іван Ющук підтримку вимог нацменшин Зеленським та Разумковим.

Важко зрозуміти осіб, котрі вимагають змін до закону… Закон не вимагає використання державної мови на побаченнях, чи під час, те й то, як його… Та й вдома можна розмовляти будь-якою мовою.

Більш ніж сто років тому національні меншини чинили спротив введенню української мови як урядової. Михайло Грушевський відмітив це непорозуміння в збірнику «НА ПОРОЗІ НОВОЇ УКРАЇНИ. ГАДКИ І МРІЇ.» випущеному в 1918 році:

 …«З свого боку, свідомі й політично відповідальні єврейські елементи повинні вважати своїм ділом не утрудняти, а улегшувати діло національного порозуміння. Єврейське громадянство повинно якомога скоріше визволитись від старих централістичних навичок, від ідеології всеросійської єдності, від ролі наймитів обрусенія, якими Євреї були досі. Ми розуміємо, що їм не так легко визволитись від сих навичок, від звички до російської мови, яко мови культурної, від російської культури, яко провідниці світових ідей. Єврейські діти вчились в російських школах, і їх батьки, щоб забезпечити їм можливість довчитись в російській же школі, горлають по батьківських комітетах проти українізації школи. Єврейським канцеляристам всяких категорій не хочеться перевчатися на українське і вони проти української урядової мови і т. д. Все се психологічно зрозуміло – але ся нездібність глянути поверх практичних недогід моменту, сорозмірно дрібних, орієнтуватись завданнями й перспективами будуччини і для них поносити певні жертви і недогоди в теперішності шкодять їм і нам. Ся короткозорість ставить Євреїв в ряди тих, хто заважають перебудуванню України відповідно її новому політичному становищу – в ряди противників української стихії, і натурально – викликає проти них невдоволення, підозріння й обвинувачення.

В інтересах уставлення добрих і щирих відносин свідомі провідники єврейські повинні впливати на своє громадянство, щоб воно старалось вживатись в нові умови, привчалось до української мови, знайомилось з українським письменством, мистецтвом, історією, традицією. Там знайдеться багато симпатичного й для них, коли підійдуть до нього без упередження, навіяного старими балачками бутербродних общеросів про надуманість чи мізерність українського національного добутку, і на сім ґрунті обопільного розуміння й знання розвіється недовір’я й неохота, котра дає ґрунт під посів усяких недобрих плевелів».

«Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної ніяк не обмежує право національних меншин користуватися своїми мовами, розвивати їх, але, як сказано в Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту (1996 рік), «разом з тим особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою». Не українці в своїй державі мають пристосовуватися до національних меншин, а навпаки, якщо ті бодай поважають людей, серед яких вони живуть» - вважає професор Іван Ющук.

А я що? Я нічо. Граблі – український національний інструмент… Жодного матюка… Жарт про те, що найлегше навчитись китайської мови, а найважче навчитись української мови… Без матюків обійдуся… Китайською мовою розмовляють півтора мільярда людей, а української мови половина громадян не знає… Чи не жарт?... Жодного матюка, бо хто не поважає когось, нездатний поважати себе… Чи навпаки?...

Вибір залежить від нас – громадян держави Україна.

СЛАВА УКРАЇНІ!

Химери.

Щастя – це незмінний стан, не створений для людини в цьому світі. Усе на землі – в безперервному плині, який не дає можливості нічому набути сталої форми. Усе змінюється навколо нас. Ми змінюємось самі, і ніхто не може бути певним, що завтра любитиме те саме, що любить сьогодні. Тому всі наші думки про щастя в цьому житті – химери.

Жан Жак Руссо.

Тернистий шлях.

Радянські історики вважали себе бійцями ідеологічного фронту, а історію ідеологічною зброєю. В книзі канадського історика О. Субтельного «Україна. Історія» відсутня ідеологічна упередженість. У книзі висвітлено масштаби терору тридцятих років в Україні.

…«У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937-1938 роках, проте,  як зазначив Лев Копелєв, «на Україні тридцять сьомий рік почався в тридцять третьому». Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з іншого привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі сповістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками партія повторювала устами своїх вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, тим часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті є лише реакцією на перший. Однак у 1933 році вже стверджувалося, що український націоналізм посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсуттєвішою для України проблемою».

…«Головним об’єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 року він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націонал-комунізму Шумський  помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висилалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з’явилася в двадцяті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співробітників з Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли в трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з’їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви».

…У листопаді 1933 року , підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що, «виявивши націоналістичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити… структуру української соціалістичної культури від усіх… націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників».

…«Навіть Л. Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності».

Не довго музика так грала… Відігрався пан на скрипці, перейшов на контрабас. У січні 1937 року Постишева спіткало службове пониження.

На весні 1937 року другий секретар ЦК компартії України став першим секретарем російського  Куйбишевського обкому.

26 лютого 1938 року Постишев був назначений членом контрреволюційної організації, польським, німецьким та японським шпигуном. З Куйбишева секретаря обкому перевели до Москви. Наступний рік Постишев провів в Бутирській в’язниці.

26 лютого 1939 року його діяльність була оцінена Військовою Колегією Верховного Суду СРСР, того ж дня його джуґашвільнули… Тобто був визнаний винним та одержав розстрільний вирок, який того ж дня було виконано.

А я що? Я нічо. Про долю українського народу прекрасно сказав Іван Огієнко:

«За довгі віки свого існування народ український натерпівся муки, набрався горя та лиха, і проте, перегорівши як криця, як золото в огні, вийшов чистим із мук та неволі, вийшов міцним та дужим, талановитим та тямучим...

Український народ – це той казковий велетень, що коли його рубали надвоє – то й сили ставало вдвоє, коли рубали його далі – то сила все росла та росла, все на ворогів з боєм ійшла»...

СЛАВА УКРАЇНІ!

Людей, людей мені подайте!

Лікар не допоможе.

«Недуга (жорстокість) ця тяжка, але не з тих, котрі доступні зціленню лікаря. Лікувати її повинен розум самого недужого. Це є вада, породжувана часто довільно привласненою вседозволеністю та більше – темнотою забобонів. Освічена людина, навчившись за допомогою думки прозирати в таємниці світобудови, відкине будь-яку можливість насильства. Вона розуміє, що Життя – чудодійна вершина прекрасного, руйнувати яку не тільки злочинно, але й ганебно».

Авіцена.

Могила в полі.

Маленький хрест у полі

чорніє на снігу.

Ім’я дощі вже змили,

не видно і могили, -

забули всі поволі

за вірного слугу.

І не спитають люди,

хто в бою тут поляг.

Хто згадує одного,

коли могил так много

і хрестики є всюди

по горах і полях!

Ти поклонись покірно

йому, бо він страдав!

Чи свій, чи ворог лютий,

все ж вояк то забутий, -

служив своїм так вірно,

що тіло й душу дав…

Осип Маковей

Вірш надрукований в газеті «Діло» 7 січня  1916 року. Підписано О. М.

Фахові аматори.

Плутаючи бажане з дійсним, зарозумілі, самозакохані політики і проститутки починають розуміти, що щось не так, що вони не володіють ситуацією аж тоді, коли не платять, не переконують, а ґвалтують і вимагають заплатити. На жаль, політики не розплачуються навіть тілом, як проститутки. За їх фантазії платять життям, зруйнованими долями ні в чому не винні люди.

А я що. Я нічо. При працевлаштуванні у всіх претендентів на посаду вимагають фахових знань та досвіду. Завжди і всюди. Тільки в політиків ніхто, нічого не вимагає. Політики можуть бути аматорами. Як каже одна пані: «Кого там тільки в цій кАманді не має»!... І ті є, і ці є, і такі є, і сякі є… Фахові аматори.

Продовження роду.

Продовження роду... Ох то продовження роду! Наче приймають участь дві особи... Але навантаження беззаперечно різне.

Для одного вставив, вийняв, та й спостерігати... В гіршому випадку тікати. Для іншого виносити, родити, вигодувати, виростити... Дехто ще й виховує.

Виносити не так просто, як декому здається. А про решту краще не згадувати.

Як жіночки мучаться через то продовження роду!... Якщо вірити статистиці, кожна друга майбутня мати потерпає від токсикозу. Не переїдає, не перепиває, а вертає... Вже нема що вертати, а сердега натягається. Фахівці від медицини вважають, що ця проблема виникає через появу у жіночок в організмі чужорідного тіла.

Нічого дивного в тому немає. Кішечка з котиком котячий рід продовжують. Собачка з песиком собачий рід продовжують. Ніякого токсикозу не спостерігається. Жіночки ж в основному продовжують рід з козлами... Ось, вам і чужорідне тіло. Ніби рідне, а не зовсім. Чужорідне.

А я що? Я нічо. Всім відомо, що любов зла... Полюбиш і козла. Ось вам і токсикоз. Ох то продовження роду... Коли токсикоз любов не згадують, тільки козла… Якимись словосполученнями.

Монологи, діалоги...

«Говорити мало і погано це нещастя простаків; говорити багато і зле є зухвалістю дураків; говорити багато і добре є щастям дотепних; говорити мало і добре є меткістю мудрих».

Бродзінський [Brodziński]

Турборежимна анекдотизація.

Можна зробити припущення, що в липні 2016 року провідний «кварталівський фіґляр» на догоду певним особам чи антиукраїнським, антидержавницьким елементам щоб заслужити їх прихильність, в Латвії процвенькав на цілий світ: «Що стосується кредитування, то Україна, якщо чесно, між нами, нагадує акторку з німецьких фільмів для дорослих. Тобто, готова прийняти в будь-якій кількості з будь-якого боку. Якщо вам не шкода».

Коментарів після такого порівняння було багато…

Викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерій Пекар зокрема оцінив тоді знання теми діючими особами професійно, без емоцій: ««Кварталівці» пожартували на тему, в якій «нічого не розуміють»».

Згодом була відписка в Facebook на сторінці «жартівника». Хтось вважає цю відписку спробою виправдатися. Дарма. Звичайне блазнювання, кривляння на межі з хамством.

«Досить брати кредити, за які відповідати нашим дітям, онукам і тим, хто житиме після нас і нестиме відповідальність за всі ті гидкі справи, які робимо ми».

Також у відписці ні до чого не зобов’язуючі пустопорожні гасла. Ми любимо свою країну. Ми борці за свободу, свободу слова. Ми - квартал!  Ми - патріоти!

У відписці були згадані ті, котрим не до вподоби такі «борці за свободу» та «патріоти». Вони звичайно ж продажні, замовні, дрібні особи, котрих людьми не назвеш.

В квітні 2020 року Зеленський легітимний український президент-актор про підтримку та кредити МВФ сказав: …«Зараз ці гроші – як кров для організму людини».

Якщо зробити спробу об’єднати репризу 2020 року з репризою 2016 року отримаємо приблизно таке: «Зараз ці гроші – як кров для організму акторки з німецьких фільмів для дорослих. Готової приймати в будь-якій кількості з будь-якого боку»…

Як прошу я вас, не згадати так звані «плівки Гончарука». На яких особа, голосом схожим на голос голови першого уряду ЗЕ, повідомляє нам про те, що у Зеленського є дуже примітивне, в цьому сенсі просте розуміння економічних процесів, а в голові його туман...

А я що? Я нічо. Об’єднати репризи в одну мене підштовхнув анекдот з «чапаєвської обойми». Докладно не пам’ятаю, але зміст такий…

Замполіт дорікає бійцю, що його рівень не допустимий для «бійця чапаєвця». Ні читати, ні писати… То хоч усною народною творчістю займись.

- А як це? Що це таке товариш замполіт?

- Наприклад, загадки тобі подобаються? Знаєш якісь?

- Ні…

- Спробуй відгадати першу загадку. Далі буде простіше. Без вікон без дверей повна хата людей. Що це таке?

- Не знаю…

- Це огірок. Він без жодного отвору, а в ньому повно насінин… Давай ще одну спробу зробимо. Два кільця, два кінця, по середині цвяшок. Що це таке?

- Не знаю…

- Це ножиці… Все дуже просто. Ти подумай, а мені потрібно по справах.

Сидить в курилці, думає «боєць чапаєвець»… Ніяк не втямить, що об’єднує огірки, цвяшки, кільця, ножиці?

Прийшов в курилку ще один курець… Зав’язалася розмова.

- Ти чого такий сумний, задуманий?

- Над загадкою думаю… Не розумію…

- Що за загадка? Зараз ми її запросто…

- То дуже складна загадка. Не відгадаєш. Два кільця, два кінця, повна дупа огірків!

- Та то не загадка. То якась дурня.

- А замполіт казав, що це ножиці!

Псалми Давидові.

Блаженний муж на лукаву

Не вступає раду,

І не стане на путь злого,

І з лютим не сяде.

А в законі господньому

Серце його й воля

Навчається; і стане він –

Як на добрім полі

Над водою посаджене

Древо зеленіє,

Плодом вкрите. Так і муж той

В добрі своїм спіє.

А лукавих, нечестивих

І слід пропадає, -

Як той попіл, над землею

Вітер розмахає,

І не встануть з праведними

Злії з домовини.

Діла добрих обновляться,

Діла злих загинуть.

Т. Шевченко, 19 грудня 1845 р.

В’юнища

Цикл «Псалми Давидові» складається із десяти віршів-переспівів псалмів, автором яких, за біблійною легендою, був давньоіудейський цар Давид.

В канонічній збірці усього сто п’ятдесят псалмів. Теми всіх псалмів релігійного характеру. Укладали їх різні псалмопівці. Більшу частину приписують Давидові – 73. Іншими традиційними авторами вважають Асафа -11; Кораха - 7; Мойсея - 1; Соломона - 1; Етана - 1; Геиана – 1. Багато псалмів є анонімними.

Творення псалмів тривало від Давида, «любого співця Ізраїля», аж до макавейської ери. Від десятого до другого сторіччя перед Христом.

Вплив псалмів на літературу в Україні був від найдавніших часів до найновіших. Письменник українського середньовіччя, князь Володимир Мономаха включав у свої тексти цитати з таких псалмів: 32 (2), 36 (1; 7-9; 21-27;), 41 (12), 55 (11-12), 58 (1-4), 62 (33). Переспіви з псалмів творили Тарас Шевченко та Леся Українка.

Тарас Шевченко звернувся до біблійних переспівів, бо релігійна форма псалмів давала можливість втілити в них думки, які переслідувала цензура.

1. Псалом описує дві дороги: щасливу праведних 1-3; злощасну грішних 4-6.

1. Блажен чоловік, що за порадою безбожників не ходить

і на путь грішників не ступає,

і на засіданні блюзнірів не сідає,

2. але в Господа законі замилування має

і над його законом день і ніч розважає.

3. Він – мов те дерево,

посаджене понад потоками водними,

що плід свій дає у свою пору

й що лист його не в’яне,

і все, що чинить він, йому вдається.

4. Не так безбожники.

Вони – немов полова, що вітер розвіває.

5. Тому безбожники на суді не остояться,

ні грішники на праведників зборах.

6. Бо про путь праведників Господь дбає,

а путь безбожників пропаде.

А я що? Я нічо. Не всі читали переспіви духовного пророка української нації і твори древніх авторів одночасно. Хтось читав псалми, але не читав твори Тараса Шевченка. Хтось читав твори Тараса Шевченка, але не читав псалми.