В 1917-1918 роках видатний український вчений, перший
голова Української Центральної ради пан Михайло Грушевський написав декілька
політичних праць. Минуло століття…
Століттями з пам’яті українців стирали певні події,
натомість нав’язували політичні догми.
Незнання власної історії… Відсутність бажання знати власну
історію та історію взагалі веде українців до знищення суспільної єдності.
Історія повторюється… Ми не здатні адекватно реагувати,
бо для нас це новина. Перший раз у перший клас… Ми перебуваємо у безперервному
пошуку граблів… Можливо не всі, але достатня кількість громадян країни, щоб ми
всі разом вляпалися знову в «несподіванку» по вуха, чи по ніздрі… Різниця наче
не велика… Але коли по ніздрі, то прийдеться наковтатися…
Сорок вісім відсотків громадян країни, котра находиться в
стані війни, дуже добре відносяться до країни агресора.
Століття минуло з того часу як був написаний короткий
начерк української історії «Звідки пішло Українство і до чого воно йде». В
передньому слові до начерку пан Грушевський дає визначення Українства.
… «Українці нічого нового не вигадували. Вони нагадували
тільки те, за що боролися і голови свої складали предки нинішніх українців,
добиваючись землі і волі, свободи і рівності, української автономії і
державності.
Теперішнє
Українство се те, що було од віків на українській землі: домагання для
українського народу рівного права з іншими народами – права бути господарем на
одвічній своїй землі. Тільки що народ той називав себе в давніх віках народом
руським; а як ся назва стала означати і великоросів, і тих, що від українського
народу його права відбирали, то він не схотів далі сим іменем називатись і
пошукав собі іншого імені. А діло його старе – те, що почалося багато віків
тому.
Україною ми називаємо край, де більшість має український
народ, себто, де українців живе більше, ніж якого-небудь народу. Коли
порахувати українців і не українців, то виходить, що українці мають більшість
на просторі від середини Карпатських гір до середини північного Кавказу, і від
Чорного моря до ріки Прип’яті. Українська земля окружає широким поясом північне
побережжя Чорного моря, приблизно на тисячу, а місцями і півтори тисячі верст
вздовж, а 700-900 верст вшир. Жило на тім просторі перед війною 40 міліонів з
верхом, а з того 30 міліонів з верхом було українців (докладного рахунку досі
не можна було зробити, і мабуть, що українців було далеко більше, ніж
вираховувано). З того невелика частина, так коло восьмої часті, належала до
Австрійської держави (Австро-Угорщина), а все інше до держави Російської.
На сій землі український народ, або краще сказати – ті
люди, від яких пішов теперішній український народ, бо вони себе звали різними
іншими йменнями, - живуть не менше як півтори тисячі літ»…
Мимоволі пан Грушевський, загортаючи у вату, пояснює чому
народ руський вимушений був шукати іншого імені та хто вкрав, присвоїв чуже
ім’я і став називатися народом русскім.
Дивною видається нині ота любов та дуже добре відношення
половини наших громадян до тих з ким наші предки не хотіли одним іменем
називатися… До тих, що загарбали українську землю та сіють на ній смерть. До
тих, що від українського народу його права відбирали, нищили культуру та
забороняли рідну мову… Хіба що в Україні з громадянами скупо…
А я що? Я нічо. Нині якось не прийнято називати речі
своїми іменами. Зараз час навішування ярликів. Тільки но заїкнися, що з кимось
не маєш бажання на одному гектарі «несподіванки» накладати, моментально стаєш
націоналістом, нацистом, фашистом, расистом, ксенофобом…
