Опадають пожовклі листки.

 Опадають пожовклі листки на оголені пляжі,

опадають в калюжі і тонуть в холодній воді.

Ці сумні і розмиті дощами осінні пейзажі,

як буденне нещастя, котре не залишить слідів.

Не залишить слідів, а пройде, наче привид по місту.

І ніхто не помітить, що літо уже відійшло.

Лиш лайнеться двірник, підмітаючи зморене листя,

підгортаючи грубо у купи майбутнє тепло.

Але ні. Вже не зможе вогонь цей сумний обігріти

змерзлих вулиць долоні, застиглі дерева й кущі.

І горітиме листя. Це все, що лишилось - згоріти.

І одягнуть будинки з холодного диму плащі.

Та ніхто не помітить. Ми будемо йти тротуаром.

Нам все ніколи вийти з осінніх беззахисних міст.

Це, мабуть, за байдужість така нам придумана кара -

вічно йти по бульварах в осінній міський падолист.

Ігор Цабієнко.

Одного фактора мало.

 Лариса Ніцой навела приклад Квебека - канадського франкомовного регіону. За її словами, там дослідники дійшли висновку: для того, щоб дитина говорила французькою, треба, щоб у неї були франкомовні:
1-оточення;
2-родина;
3-публічний простір;
4-освіта;
"У нас немає можливості дітям з російською перейти на українську мову. Бо якщо перекласти цей досвід на Україну, то побачимо, що у нас для російськомовних дітей, щоб вони могли перейти на українську, працює тільки один з цих факторів - освіта. А три інші відсутні, бо оточення російське, батьки говорять російською, а публічний простір досі не змінений", - дитяча письменниця Лариса Ніцой.
Одного фактора мало - треба, щоби працювали мінімум три з них.

Осінь.

 

Осінь, осінь - чистий образ Божий!

До небес - дерев іконостас.

Перед серце щедро та вельможно -

Лавою оздобною звелась.

Світлий сум. Полишене гніздів'я...

У молитві світ завмер увесь:

сяюча, ошатна Візантія -

пишно сходить з вівтаря небес!

ІВАН СОКУЛЬСЬКИЙ.

Аргументи...

 Ірма Вітовська розповіла, чому, на її думку, українці знову почали говорити російською мовою, попри те, що у 2022 році її майже було не чутно на вулицях. Навіть ті, які мають проукраїнські погляди, ідеї та позицію.
Вона знає дуже багато людей, які спілкуються в побуті російською, але при цьому вони мають проукраїнську позицію. Однак замість того, щоб перейти на українську у спілкуванні, вони шукають аргументи, чому їм цього робити не треба. Серед тих, які Ірма чула найчастіше, вона називає такі:
- "Мова - це не головне"
- "Шлях до переходу на українську має бути довшим, без примусу"
- "Вони так звикли"
- "Є військові, які спілкуються російською"
Або хапаються за те, що "ми не маємо віддавати росіянам цю мову". Тобто є спроба відділити російську мову від росії.
"Але я знаю, що у 70% цих людей насправді основна причина - це просто особиста лінь. Бо треба працювати над собою і докладати зусиль", - робить висновок Ірма Вітовська.

НЕ ГОЛИТИ, НЕ КУРИТИ, НЕ НЮХАТИ.

 

"От чому так легко церква українська розійшлася з московською, - з року 1414 українська церква обрала собі окремого митрополіту і сливе з того часу пішло її цілком вільне життя. Титул наших митрополітів ЗАВШЕ БУВ - "МИТРОПОЛІТ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЯ РОСІЇ". Митрополіту у нас завше вибирали вільними голосами, а патріарха Константинопольський тільки благословляв його. На Вкраїні в церковнім житті скрізь було тоді виборне начало: вільними голосами вибирали священників, єпископів, архимандритів, игуменів і навіть митрополитів.
Церква наша дуже ОДРІЖНЯЛАСЬ тоді од церкви московської, - у нас були свої церковні звичаї, свої обряди, навіть де-які свої вірування, хрестини, вінчання, похорони де-які празники - все це у нас одріжнялось од москавського, і все це потім на Москві прозивали єресью, і все це виганяли з нашої церкви.
Українське духовенство скоса поглядало на московське, знало його злиденне життя, знало, як його граблять та кривдять. Та й недолюблювало воно його; так Мелентій Смотрицький і Касіян Сакович писали, що в Московському царстві живуть САМІ РАБИ і що там навіть старшину їхню катують батогами і засуджують до торгової казні. А Брюховецький писав про москалів, що "ЖЕСТОКОСТИЮ СВОЕЮ ПРЕВОСХОДЯТ ОНИ ВСЕ ПОГАНЫЕ НАРОДЫ"...
Українці з недовіррям поглядали і на саму московську віру. Як каже дослідник, були такі козаки, які казали про москалів, що ніби у їх "одні погруженці, а другі обливанці; у одних попи, у других безпопівщина; на Москві СТІЛЬКИ ВІР, СКІЛЬКИ СІЛ, а в селі - скільки хат; до себе в хату ніхто вас не пустить з люлькою; У ЇХ ВСЯ ВІРА В ТОМУ, АБИ БОРОДИ НЕ ГОЛИТИ І ТЮТЮНУ НЕ КУРИТИ Й НЕ НЮХАТИ"...
Духовенство на Москві зовсім було безправне; навіть вище духовенство, єпископи та метрополіти не мали жодних прав і цілком залежали од волі патріархи, - сам патріарха їх настановляв, сам жалував і наказував".

ІВАН ОГІЄНКО - "УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА".

Доля не судить.

"...Доля, на яку ми так любимо жалітися, не має... іншої зброї проти нас над ту, яку самі ми їй до рук подаємо. Вона не судить, лиш вказує у деяких рокових хвилинах шляхетні помилки і дрібничкові чесноти. І ми не можемо виправдовуватися, що в рокові дні, які рішають про щастя або горе життя кожного з нас, ми не вчували внутрішньої перестороги чуткої душі! А нині бачимо, що коли б тоді лиш один рішучий крок ступили або хоч руку піднесли були, усе інакше склалось би було! Треба було лише відчинити двері, бо на порозі ждало несміле призначення...", - Климентина Попович.

Як добре, що смерті не боюсь я.

 

Як добре, що смерті не боюсь я.

І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

Що перед вами, судді, не клонюся

В передчутті невідомих верст,

Що жив, любив і ненабрався скверни,

Ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя

Своїм стражданням і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

І чесно гляну в чесні твої вічі

І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

ВАСИЛЬ СТУС.

Домовленість за рахунок України.

 

Радянсько-польську домовленість за рахунок України найкраще оцінив Володимир Кирилович Винниченко, перший голова Директорії УНР, записавши в щоденнику по гарячих слідах:
"Мир між найлівішими соціалістами (большевиками, совєтською росією, визволителями людськости) з одного боку та найправішими реакціонерами (польською чорносотенною шляхтою, урядом Падеровського) з другого - таки, здається реальний факт. Звідусіль ідуть підтвердження.
Помирилися в ім'я спільної мети: добити їхню історичну наймичку, яка захотіла стати в своїй хаті господинею.
А хату її розділити між собою. Вони цього й не ховають. Одверто пишуть про це. А весь світ байдуже дивиться на одвертий грабіж, на те, як душать людину серед білого дня і спокійно мовчить. Мовчать і соціалісти. А комуністи навіть радіють".

Невже задарма...

 

Невже задарма стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов'ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров'ю

Твоїх борців? Йому вже не пишаться

У красоті, свободі і здоров'ю?

Задарма в слові твойому іскряться

І сила, й м'якість, дотеп, і потуга,

І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга,

І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,

Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

ІВАН ФРАНКО.