Що це нам дало?...

Президент спростив процедуру отримання українського громадянства для іноземних захисників України від російської агресії та росіянам, котрих переслідують в Росії через так звані політичні мотиви.

Нічого надзвичайного... Нічого нового. Наче б то нічого такого, що мало б викликати неспокій чи тривогу.

В двадцятому столітті пан Михайло Сергійович… Не той з плямою на голові. А той, котрий пан Грушевський, написав статтю «Народностям України». З часу написання статті минуло понад сто років…

… «Ми не візьмемо прикладу з Угрів, котрі виступали перед Європою лицарями вільності, а у себе в Угорщині, добувши для неї державне право, зав’язали в неключиму неволю всі інші народності. Ми не підемо слідами поляків, які писали на своїм прапорі «за нашу і вашу вільність!», а сю вільність скрізь, де тільки забирали перевагу, звертали проти слабіших: проти Українців в Галичині, проти Жидів у королівстві. Ми не будемо лицемірно називати своїми духовними вождями великих одшедших борців за національну рівноправність і свободу і заразом – обмежувати сю рівноправність і свободу нашим не-українським співгорожанам в хибно зрозумілих інтересах українства. Сього не буде!…

Ми ті, що несли прапор визволення найтяжчі часи неволі, зістанемося під ним і виступимо рішучо проти всякого ухиляння від тих принципів, котрі написані були на стягу українства. Будемо рішучо поборювати всякі шовіністичні течії, коли б вони стали прокидатися серед нашого громадянства, або з провокаційними завданнями прищіплювалися йому якої-небудь сторони. Ми виступимо рішучо проти всяких заходів, звернених на те, щоб порізнити нас з нашими співгорожанами інших народностей. І ми певні, що українське громадянство, український народ, в котрого політичну розважність ми твердо віримо й високо її ставимо, нас у тім напрямі підтримає твердо, щиро. Оборонці української національності не будуть націоналістами»…

Не буду ставити риторичне запитання: «Що це нам дало»?... Бо слова не знайшли практичного застосування… Російсько-імперська неволя плавно перейшла в московсько-комуністичну окупацію та геноцид.

А я що? Я нічо. Найманці були завжди…

Росіяни, котрих переслідують в Росії через так звані політичні мотиви також були завжди… Громадяни Росії, держави агресора, люблять свою батьківщину. Просто їм там щось не подобається. А так як у держави агресора з демократією скупо, то дехто з незадоволених шукає можливість покинути її тимчасово... До кращих часів. В Росії вільнодумство завжди було злочином.

А країну УКРАЇНА переслідувані люблять?...

В лютому-березні 1918 року пан Грушевський написав статтю «На переломі». В цій статі пан Грушевський розповів про «гарячу любов» громадян країни агресора до України…

«25 січня, під час бомбардування Києва, більшовики запальними снарядами розстріляли дім, де я жив – наш фамільний дім, побудований десять літ тому за гроші, полишені батьком. Кільканадцять запальних снарядів, що влетіли один за другим до нашого помешкання  й сусідніх, за кілька минут обернули в одно вогнище весь дім. Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колекції українських старинностей, що збирав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуди, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів, малюнків. Довго було б оповідати і прикро навіть згадувати. Ніякі сили вже тепер не вернуть його…

Згоріла між іншим і недописана книжка «На порозі нової України», котру я писав як свого роду політичний заповіт. Того, що там було, я вже не напишу. Не тому, що не міг би пригадати собі написаного там – се може було б можливо, коли б останні тижні не вирвали б такого глибокого провалля, не зробили б такого спустошення в нашім житті, в нашім мисленні.

Розстріл, зайняття і знищення Києва більшовиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою, в котрій зосередивсь сей великий, просто необчислимий в своїх наслідках перелом в історії України, вчинений більшовицьким находом. І для мене сей перелом конкретизується ще гостріше в сім зруйнованні моєї хати, мого кабінету, з ним всього мого майна, мого духовного добутку, всього дорогого, що я зібрав навколо себе, всього передуманого і перестражданого за останні найтяжчі і найзначніші роки мого життя. Мені прийдеться починати все знову – не продовжувати, або відновлювати, а таки починати. Повторювати вже ні рука, ні думка не повернеться по тім страшеннім потрясінні, котре пережилось в сій руїні. І мені здається, що те, що переживаю я так гостро в сім моменті, переживає й уся Україна. Що Україна також поховала своє старе в сім огнищі, в сій руїні, в могилах своїх дітей, забитих рукою більшовиків, як я в могилі матері, яку півживою винесли з пожару, і вона за кілька день умерла від сих страшних заворушень і потрясінь».

Згодом більшовицький главнокомандующій рєволюціонной армієй Муравйов хвалився «любов’ю» до України, руйнуванням Києва, як особливим подвигом: «Рєволюціонная мєсть заставіла нас бить бєзпощаднимі. Я вєлєл артілєріі біть по самим високім і богатим дворцам, по церквям, попам, монахам… Я зажог снарядамі огромний дом Грушевского, і он в тєчєніі трьох суток горєл как яркій костьор. Сотні офіцеров і юнкєров билі бєзпощадно убіти»…

В яку б личину московити не рядилися… Імперіалістів, більшовиків, федералістів, «братнього народу» - суть залишається незмінною…

В двадцять першому столітті «щира, братська, гаряча, полум’яна любов» московитів до України не згасла, не зникла…

Підтримати та допомогти влаштувати життя захисникам та переслідуваним потрібно обов’язково. Але давати громадянство не обов’язково. Можна дати дозвіл на тимчасове проживання… Або дати дозвіл на постійне проживання…

СЛАВА УКРАЇНІ!