Померла тітка, батькова сестра, -
І слава Богу, - родичі зітхали.
Одне - що дуже вже була стара,
А інше - що від сліз не висихала.
Усе життя - я скільки знав її, -
То не скидала чорної хустини,
Бо світле все лишилось на війні -
Єдиного не дочекалась сина.
Казали їй однолітки його,
Що бачили, як підірвавсь на міні.
Не вірила. І сина все свого
Чекала і молилася на стіни,
Де поруч з образами - він, живий
Дививсь з портрета радісно на неї.
Як Бог, такий же рідний і святий,
Але дорожчий, бо крові своєї.
І плакала. Так давго, як могла,
І ось тепер в сльозі сполум'яніла...
Дай Боже, щоб душа її жила
Й на тому світі синову зустріла.
Степан Галябарда.
Немає коментарів:
Дописати коментар