Розмова з могилою.

От ниви і ниви, колишні степи,
маленькі ліски і могили,
над нивами місяць, як мідний п’ятак,
і вітер гуляє щосили.
 
Вітайте, козацькі могили мої,
покриті буйною травою!
З вітрами балакали ви вже не раз,
балакайте ж раз і зо мною!
 
Яка там розмова з вітрами у вас!
Вітри – то степові поети!
А я, як почую, що скажете ви,
то дам се у наші газети.
 
Що знаєте ви про козацькі часи
і вольну колись Україну?
Що криєте в собі – та й чи проживем
ми нинішню нашу руїну?
 
Ніч тиха; я чую, як вітер гуде
і гомін несе від могили:
«На, маєш! І сему також говори,
що ми на степах пережили!
 
Що криється в нас, то найліпше тобі
старий Антонович розкаже:
що ж бачим сьогодні, то ти й не питай:
що ще не лягло, то поляже…
 
Ціла Україна й сьогодні така,
як здавна була, романтична:
за снігом торішнім зітхає тихцем, -
до діла ж ніраз не практична.
 
Отут біля мене вкраїнець живе,
сердега такий, а плаксивий!
Зовсім уже звівся на бабу стару
новітній козак задумчивий.
 
Страх любить могили, сідає на них,
співає стихенька і плаче:
«Де ділася люба Вкраїна моя?
Де дівся ти, славний козаче?...»
 
Із корчика заєць смикне, а співак
зриваєсь, тремтить на нім шкура,
чимскорше тікає з могили домів, -
така-то «козацька» натура…
 
Мене обросли будяки і корчі,
хоч я би родила й пшеницю,
а він лиш співає: «Вкраїно моя!» -
і всяку таку небилицю…
 
Ех! Так надоїли мені вже оті
потомки старих запорожців!
У них тілько вуса старих козаків,
а вдача старих носорожців.
 
Не вірять нікому, не вірять собі,
не вірять в будучність народу;
боронять язиком народне добро,
а дбають про власну вигоду.
 
Заржавіли острі козацькі шаблі,
мушкети вже давно без курків,
а серце козацьке боїться тепер
і заяця, а не то турків…
 
Ну, годі! Вже більше тобі не повім,
лиш голову пусто морочиш;
я змерзла і спати мені вже пора,
а ти собі їдь, куди хочеш…»
 
Замовкла могила, і вітер затих,
я ліг у вагоні на лаві
і думки роздумував кілька годин
о давніх могилах і славі.
 
Ото завелися могили тепер!
Перекупка се, не могила!
Нехай же їй редька, і хрін, і полин
за все те, що наговорила!...
 
Осип Маковей [1897]

А я що? Я нічо. Осип Маковей таємно (під чужим паспортом) відвідував Київ у 1897 році. Метою поїздки було ознайомлення з культурою Східної України, налагодження зв’язків з східноукраїнськими письменниками. Україна була розділена кордонами імперій - Австро-Угорської й Російської. Київ гнітюче вразив Маковея. Важко було назвати його центром розвитку української культури. Єдиним світлим враженням від Києва, була зустріч з Миколою Лисенком.

Так було. Так є. Так буде, якщо...

СЛАВА УКРАЇНІ!