Люди не вічні як сонце...

В одному з творів українського письменника Михайла Коцюбинського, котрий над усе любив сонце, квіти і дітей є рядки про символ життя та світла:
…«Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?
Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий цілющий напій, п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і  дорогих. Навіть коли ти палиш – охоче вливаю в себе вогняний напій й п’янію від нього.
Я тебе люблю. Бо… слухай:
З тьми «невідомого» з’явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій – в темряві материнського лона. І досі той морок наді мною панує – всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги – хмари, гори, темниці – закривають тебе від мене – і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, - і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене – творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить.
Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала»…
А я що? Я нічо. Життя триває. Жити треба сьогодні. Вчорашній день не повернути. В завтрашній день можна не потрапити.
На цвинтарах немало людей, котрі планували на завтрашній день справу, подію, що мала змінити їх майбутнє. Ці люди не помилились. Так і сталось. Все змінилось.  Для них все змінилось. Правда не згідно з їх планами. Вони просто не потрапили в завтрашній день.