Жовняр за плугом.

За горою, за лугом
ходить жовняр за плугом –
оре ниву не свою,
добре, що в своїм краю.
 
Оре ниву і тужить:
хто родині там служить,
хто їй зоре і пожне,
як не стане і мене?
 
Сонце гріє так мило,
світ як золотом накрило,
лиш далеко громи б’ють,
людям жити не дають.
 
Станьте, коні вороні,
бо є ями в загоні
і могили на межі,
ще й до того не чужі.
 
Тут гранати орали,
тутки наші вмирали:
за то поле, за село
тут немало їх лягло.
 
Треба землю зрівняти,
де орали гранати,
всі ті рани на ріллі,
що зробили москалі.
 
Я ті рани загою –
І слід щезне по бою;
Тут пшениця поросте,
Синій блават зацвіте.
 
А вояцькі могили
будуть травку родили;
жнець ту сяде і спічне,
бідні душі пом’яне…
 
ОСИП МАКОВЕЙ
1915 р.