"Ось уже понад п'ять сотень літ розчахують предковічне дерево народу нашого зажерливі сусіди, розділяють нас на козаків і гречкосіїв, православних і уніатів, правобережних і лівобережних, східних і західних, врешті - на страхітливих бандерівців і лаповухих "совєтів", на капосних екстримістів і слухняних обивателів... Розчахують, бо тільки так можуть дістати плоди нашого древа, а дуже вже вони смачні, ой як хочеться побільше їх нарвати...
І, треба визнати, не так уже й тяжко нас розчахувати - дуже крислате дерво, дуже вже ми різні. Але в різності тій - наше багатство, наша привабливість для світу, цінність для цивілізації, різні - значить неповторні, самобутні, невпокорені, самодостатні. Якраз наша несхожість - найвірніша ознака єдності, однокорінності. Бо ж коли звалювалася на наше древо небосяжна скеля дійсно смертельної небезпеки, ставалося чудо: на очах зросталися розчахнуті віти і, сплітаючись одні з одними, знов оберталися на могутню крону, знову дерево витримувало удар, що, здавалося, усе знищить. І так уже кілька разів", - Василь Пахаренко.
І, треба визнати, не так уже й тяжко нас розчахувати - дуже крислате дерво, дуже вже ми різні. Але в різності тій - наше багатство, наша привабливість для світу, цінність для цивілізації, різні - значить неповторні, самобутні, невпокорені, самодостатні. Якраз наша несхожість - найвірніша ознака єдності, однокорінності. Бо ж коли звалювалася на наше древо небосяжна скеля дійсно смертельної небезпеки, ставалося чудо: на очах зросталися розчахнуті віти і, сплітаючись одні з одними, знов оберталися на могутню крону, знову дерево витримувало удар, що, здавалося, усе знищить. І так уже кілька разів", - Василь Пахаренко.
Немає коментарів:
Дописати коментар